Ялинка з Альфи Центавра

Ялинка з Альфи Центавра

Космопорт «Київ-Галактичний» гудів, як вулик, оскільки був переддень свята й пасажири поспішали встигнути до своїх домівок. Принаймні, всі гуманоїди із Землі-1, Землі-2, Європи-8 і Нової України, котрі орієнтувалися на земний час, точно хотіла опинитися вдома до опівночі й святкувати в колі сім'ї. Оголошення із гучномовця в залі очікування лунали п’ятьма мовами та на двох телепатичних частотах, створюючи в голові інколи хаос навіть у тих іншопланетян, хто не мав голови в класичному розумінні.

Агент Ксіл поправив свій парадний мундир. Точніше, спробував поправити. Це було непросто, адже він мав вигляд двометрової пірамідальної істоти з планети Епррісан-5. Ксіл був не просто схожий на ялинку, він був, по суті, розумною рослиною дещо конічної форми. І мав голки, які були довгі й пружні, темно-зелені, але коли він хвилювався, то вони змінювали колір на тривожно-салатовий.

Парадний сріблястий кітель сидів на ньому, якщо сказати коректно, так, як сиділо б сідло на їжаку. Спеціальна еластична тканина натягувалася на нижніх гілках-лапах, і дивно було, що вона не рветься там під голками, а комірець тонув у колючій гущавині біля умовної голови.

— Ти знову привертаєш увагу, — пробурчав його напарник Громм.

Поруч із високим і навіть елегантним (хоч і колючим) Ксілом, Громм виглядав дещо смішно і був схожий на ходячий камінь. Він був масивною і кремезною брилою сірого кольору, що якимось чином трималася на двох коротких і товстих стовпах-ногах. Його раса, літоїди з поясу астероїдів, складалася з надміцних порід, тому Громм важив кілька тонн. Кожен його крок супроводжувався звуком, наче хтось гупає бетонною плитою по асфальту. Його обличчя було просто хаотичним набором тріщин на камені, де дві глибші западини слугували очима, в яких жевріло тьмяне жовте світло, а широка горизонтальна вм'ятина нижче заміняла рот. На правому плечі Громма, якщо придивитися, можна було побачити невелику подряпину. Це був слід від прямого зіткнення з невеликим метеоритом. Літоїд дуже гордився цим шрамом, бо вважав, що він надає йому мужності.

— Я асимілююся, — заперечив Ксіл, смикаючи себе за зелену гілку-руку, намагаючись струсити з голок обгортку від цукерки, яка випадково прилипла до нього, коли вони стояли в черзі. — Згідно з даними сканера, Громме, сорок процентів місцевої флори має схожу структуру.

— Ти стоїш посеред залу очікування у космопорту, Ксіле. Тут немає флори, — почав звично бурчати Громм, і від цього бурмотіння з його кам’яних суглобів сипався дрібний пісок.

— Громме, де твій святковий настрій? Ми на Землі! Тут зараз сезон цього, як його, Різдва і святкування Нового року! Час чудес, обміну різноманітною їжею, подарунками та привітаннями зі святом.

— І час затримок рейсів, — відрізав Громм, перевіряючи табло. — Наш шатл затримується. Чудово. Ні, ну, просто чудово! Я ж казав, що треба було летіти через кротовину!

Ксіл не слухав. Його фасеточні очі, сховані в глибині зеленої псевдохвої, сканували натовп. Люди бігли, штовхалися, тягнули валізи. Але погляд іншопланетянина зачепився за маленьку постать біля панорамного вікна.

Там, притиснувшись носом до скла, за яким злітали космольоти, стояв на лавочці хлопчик років семи. Поруч валявся рюкзак у формі ведмедика. І хлопчик плакав. Ну, ледве стримував сльози. 

— Бачу негативно налаштований об’єкт, — тихо сказав Ксіл, вказуючи на хлопчика. — Рівень смутку критичний.

— Не лізь, — буркнув Громм. — Це людське дитинча. Вони завжди плачуть. То їсти хочуть, то в туалет, то гравітація не та, то “Цей камінь говорить! І він страшний!”... Ксіле, це не наша справа, ми тут взагалі-то інкогніто.

— Це було давно. І ти геть не страшний, — сховав усмішку Ксіл. — А я офіцер Міжгалактичного Патруля Справедливості, Громме. Якщо хтось плаче, то мушу розібратися.

Ксіл рушив до вікна й зупинився біля хлопчика.

— Привіт, землянине, — прошелестів Ксіл.

Хлопчик підняв заплакані очі. На диво, він не злякався. Мабуть, у сучасному космопорті дідька лисого можна було побачити, а не те що ходячу ялинку.

— Привіт, — шморгнув носом малий.

— Я Ксіл. А це Громм. І він весь час бурчить, не звертай на нього увагу, бо в нього камінь у… Як це в людей буває? У нирках. Буквально. Бо він сам із каменю. Хлопчику, чому твої очні аналізатори виділяють рідину?

Хлопчик витер сльози рукавом.

— Я запізнився.

— На космоліт?

— На все, — малий важко зітхнув. — Мій рейс на Альфу Центавра полетів п'ять хвилин тому. Там живе моя бабуся. Вона чекає мене на свято, а я запізнився. Мій нянька-опікун незадоволений, — помахав хлопчик перед іншопланетянами чіпом, вмонтованим у зап'ястя.

— Бабусі — це стратегічно важливі об'єкти, — кивнув Ксіл. — А ми тільки що якраз прилетіли із Альфи Центавра. Це ж треба, як буває! Але чому це так важливо саме зараз? Полетиш пізніше. 

— Бо сьогодні різдвяний вечір! — вигукнув хлопчик, і в його голосі знову забриніли сльози. — Бабуся на свято завжди ставить ялинку. Велику, зелену! І кладе під неї подарунки. А я… Я тут застряг. Без ялинки, без подарунків і без бабусі...

Ксіл переглянувся з Громмом. Літоїд закотив очі, точніше, камінці на його голові стали білими.