янгольський хор

Ось я вже на проспекті Свободи — остання пряма перед ярмарком. Пам'ятник Тарасові Григоровичу підбадьорливо підморгнув мені, і серце схвильовано застукало.

Потрапивши в казку святкового зимового ярмарку, я відчула полегшення. Музика, натовп, аромати гарячих напоїв захоплювали й паморочили голову. Я налаштувала свої вуха-локатори, щоб почути тромбон. Проте через гамір і шум не могла виокремити жоден звук. Усе змішалося, мов у блендері. Бачу сцену, біля якої артисти чекають своєї черги на виступ — усі красиві, схвильовані, гомонять між собою. Раптом перед очима промайнув чоловік у військовій формі з футляром від музичного інструмента. Пекучий жар розійшовсь від серця венами аж до п’ят. Яка удача!

Крізь натовп пробираюся за музикантом, від хвилювання перехоплює подих. Лиш би не втратити його з поля зору! Не знаю, скільком людям я наступила на ноги, але на докори сумління просто немає часу. Мій «об’єкт» підійшов до групи таких же військових музикантів. Точно той оркестр! Нарешті! Тільки-но я розтуляю рота, хоч досі й не придумала, що маю говорити, як він обертається і… В очах усе попливло, в голові стало млосно. Це не він.

Я запитала в оркестрантів, чи не знають вони мого водія. Але ні… не знають. Усе, план провалився. Інших варіантів я не мала. Та ця феєрія різдвяного свята не давала мозкові впасти у відчай. Люди навколо були такими щасливими попри все. В їхніх поглядах я бачила розуміння до себе, до свого тягаря. Кожен із них був як я, а я — як вони. На чужині ніколи не знайдеться таких сповнених розуміння очей. Тепер немає сенсу економити готівку, потрібно з’їсти щось поживне. І я вирушила на пошуки смачненького, а вибір був величезний: пляцки, млинці, пиріжки, вафлі, пончики …

Поки я вибирала, мій «локатор» раптом упіймав звук іншого інструмента, і я автоматично пішла на мелодію. Це був голос щемливої, плакучої скрипки. Звучав «Щедрик». Маленька дівчинка в білому пуховику грала легко й впевнено. Я підвела голову до неба — уже починало сутеніти, і мені здалося, що ця юна майстриня акомпанує цілому хору небесних янголів, а диригує ними сам Микола Леонтович. Сніжинка впала мені в око, розтанула й покотилася по щоці. І саме цієї миті я зрозуміла: спілкування з такими добрими, розумними й талановитими людьми повертає мені надію та жагу до життя.

Біля скрипальки стояла коробочка з написом «Допомога ЗСУ». Я дістала останні готівкові гроші й підійшла, щоб опустити їх туди. Але біля скриньки мене випередила інша рука. Якась нетипова рука... на ній не було вказівного пальця.

Підводжу погляд і зустрічаюся з таким знайомим обличчям, глибокими блакитними очима та теплою усмішкою. Зазвучав дзвінкий баритон водія:

— Пані, Вас може кудись підвезти?

— Відвезіть мене додому. Мені ще ялинку апельсинами прикрашати.