Загублена свідомість

Я йшла засніженими вулицями, і місто підбадьорювало мене ясним сонечком. Відсутність вітру та великої кількості людей робило мою прогулянку навіть приємною. Але я думала про свій телефон: скоріш за все, він впав десь під сидіння, звук я вимкнула, тому водій його не почув, а потім ще й акумулятор розрядився. А де ж зараз він — мій водій? Лишень за одну поїздку став мені за рідного. За ці довгі години ми встигли побалакати геть про все на світі. Про його колишню роботу музиканта в філармонії, а тепер він працює у військовому оркестрі. Каже, що дуже важко і відповідально грати, коли ховають загиблого воїна. Майстерно вправляється з тромбоном, на якому призвичаївся грати без вказівного пальця правої руки, якого втратив під час бешкетування в підлітковому віці з петардами і я ще раз впевнилась, що наше міленіальське дитинство було набагато цікавішим, а шкода від того, що сучасні діти годинами сидять із гаджетами, якось перебільшена. Водій прибув у Львів зіграти на благодійному ярмарку, тому я встигну на свій автобус. Лишилось тільки його знайти той… 

Звук метронома увірвався в мої думки та повернув в реальність. Місто зупинилось. Зупинилась я. Рівно дев’ята ранку. Перерахувала про себе всі телефонні контакти, які довелось видалити через війну.

Тепер в мене є чітке завдання: знайти площу Ринок, відвідати ярмарок, знайти мого водія.

Якщо йти по вулиці прямо на захід не звертаючи, то я точно незабаром потраплю в центр на бажану площу. Бачу по вивісках назву вулиці Зелена, одна з улюблених назв: проста, зрозуміла і антиполітична. Крокую вже повз “МакДональдз”, запах їжі залоскотав мої смакові рецептори, а шлунок завив тужливу мелодію. Потрібно економити мій кеш, хтозна, що чекає попереду, чи вдасться мені розчути звук тромбона на ярмарку? З моїм “суперзором” навряд зможу вгледіти його в натовпі, а от вухам можна довіряти. 

Коли є план, то можна й спробувати насолоджуватись моментом. Львів закутаний в снігову ковдру та прикрашений до Різдва вів зі мною затишну бесіду, як і з давнім знайомим, знімав мою тривогу, заспокоював серце і грів душу. А в шлунку тим часом вирувала вже майже драма, потрібно дати вже хоч щось йому, щось за мало грошей. Хот дог буде прекрасним варіантом. Треба якось здобути цю “гарячу собаку”. Небо затягує хмарами, сонце сховалося. Головне не збитись зі шляху і не втратити захід. Від голоду потемніло в очах, ноги стали важкими — я втратила над ними контроль і … впала. 

Свідомість згасла, а думка полетіла знову до моєї поїздки з тромбоністом. Якось нам все-таки вдалося заїхати на АЗС, випити запашного чаю та перекусити круасанами з шинкою. Сиділи ми за столиком біля ялинки, прикрашеної сушеними кружальцями апельсинів. Ідеальний вайб для відвертої розмови. Я зізналась про план поїхати з країни, поділилася про усе, що мені боліло і тим, що боліти перестало. Розумію, буває набагато гірше, нема чого жалітись, але надія зникла, біологічне тіло стало безсилим до всього. 

Водій дуже уважно слухав і дивився крізь мене своїми глибоко блакитними очима на ялинку в апельсинах. Коли слова перестали вилітати з моїх вуст, він на мене глянув дуже серйозно і мовив:

— Війна почалася, коли я був за кордоном. Мої товариші так і не повернулись назад додому. Мені ж іншого дому не треба, хай там що. Дуже щасливий бути тут і пити чай в такій гарній компанії, хоч і виснаження вже перетинає всі допустимі межі.

Приємний схвильований жіночий голос повернув мене до тями. Розплющивши очі, побачила розгублені сіро-блакитні очі панянки поважних літ. Її звисаючий з шиї колючий вовняний шарф залоскотав мені носа, і я смачно так чхнула, аж шмаркля вилетіла, та на щастя мимо панянки. 

— Ой лишенько, ви прийшли до тями! Я зараз швидку викличу! — забідкалася пані. 

— Не потрібно, зі мною все добре, просто тиск впав, довга дорога була, я просто виснажена. Велике Вам дякую за турботу.

Тут я помічаю чорну хустину пов’язану на голові, а в її руці пакет в якому видніється одяг з піксельним принтом. В моїх грудях затисло, в горлі здавило. Подумки я міцно обійняла цю залізну леді. Вона, наче відчувши мій погляд, відповіла:

— Якщо низький тиск, то потрібно з’їсти щось солоденьке. Ось візьми, дитино! — з кишені вона дістала декілька цукерок і простягла мені.

— Дуже Вам вдячна, перепрошую, поспішаю. До побачення! — взяла смаколики і помахала панянці на прощання.

— Бережи себе! — відповіла пані, посміхнулась ледь помітною посмішкою, але очі залишались глибокими та сумними. 

Цукерки й справді повернули мені енергію йти далі. Глюкоза швидко підживила організм, у голові вже майже не паморочилося. Ноги підкорилися і понесли мене далі Зеленою вулицею. Коли вона закінчилася — стало трохи лячно й моторошно. Рука так і тягнулася в кишеню по телефон, якого там не було. Проте добрі люди спрямували мене на правильний шлях, всупереч моєму абсолютному нерозумінню географії, орієнтуючи через слова, образи та уяву.