втрата зв'язку

Ніч. Дорога. І дрімота під легкий плейлист. Вночі автомобільна подорож здається дивовижною та трішки містичною. Шлях веде в нічну чорноту, ти в неї вдивляєшся в надії не побачити моторошну примару. Хурделиця стихла ще на півдорозі. А нині ясні зорі осяюють наш шлях. Автомобілів дуже мало, воно й не дивно, з паливним дефіцитом не сильно роз’їздишся. 

Ні тривоги, ні журби — лише легкий страх, що мій водій вже дуже сонний і смачно позіхає. Але я радію, бо інстинкт самозбереження ще не втрачено. 

 —  Можливо в найближчий час нам вдасться заїхати кудись на заправку купити щось перекусити?  — Намагаюся якось зав'язати бесіду з водієм.

 —  Я в захваті від твого оптимізму. Після восьми невдалих спроб ти ще не втрачаєш надію,  — важко зітхнув і продовжив,  — пишуть, що повітряна тривога ще надовго.

Більше мені нічого сказати моєму “кучеру”. Вибір попутника по мобільному додатку видався досить вдалим: комфортне авто, тепло і чисто в салоні, водій ввічливий та приємний співбесідник.

Львів зустрів нас ясним ранковим сонечком та щічкощипательним морозним повітрям. В надії, що я скоро поїм і вип’ю кави, швиденько вискочила з автомобіля, розрахувавшись за таку чудову поїздку. 

Головне тепер зорієнтуватися через Google Maps  на місцевості і обрати заклад дуже швидкого харчування. У кишенях мого пальта порожньо від телефона. В сумці…  немає. Серце почало стукати десь у вусі, а дихання, не збігаючись з ним у такті, осушило горло до скрипу. Я забула телефон в машині!

Здалося, мороз зовсім кудись зник, стало гаряче та душно, немає чим повітряним наповнити легені. Місцевість зовсім не знайома без навігатора. Через дорогу бачу “Львівські круасани”, потрібно туди: до людей і до їжі. На шляху до такої омріяної кав’ярні зробила кілька трюків з фігурного катання по витоптаному снігу та кризі. Місто зовсім порожнє, і в закладі теж ні душі. Підходжу до баристи. Простими реченнями пояснюю ситуацію і прошу у неї телефон подзвонити на свій. З кожним гудком пульс прискорювався. Абонент не відповідає — ці слова були, як лезом по серцю. Після кількох спроб я покинула це і замовила лише каву через брак готівки (все на картці в смартфоні). Дефіцит кофеїну в моєму організмі був критичним — без його відновлення я не зможу нічого вирішити й дати собі раду 

Знявши своє довге зелене пальто і червону в’язану шапку вмостилась за столик. Аромат кави запустив в моєму мозку тяжкі думи. Я у Львові мала би бути проїздом, на вечір в мене квитки на автобус, які в загубленому телефоні. Маю їхати далі на захід. Гонить безкінечна кількість тривог в рідній домівці — тривог і повітряних тривог. З роками ти наче звикаєш, менше страху, з’являється байдужість до трагічних новин. Ти мов би стаєш монстром наповненим ненавистю. І саме від цього “монстра” хочеться втекти.

Думки перебила бариста, що підійшла до столика:

— Дуже перепрошую. Я ще раз намагалася додзвонитися на ваш номер і там вже немає зв'язку. — співчутливо промовила дівчина.

— Та я пам’ятаю, що заряду на ньому було обмаль. Ми перебували в дорозі більше п'ятнадцяти годин,  скажена погода та недоступність заправок через тривоги зробила нашу подорож довшою аніж планувалось. Якось ми майже дві годити чекали відбою перед АЗС. Була ніч така місячна, а навпроти нас виднілись люди в полі, евакуйовані з потяга. Нам майоріли лиш їхні темні силуети на засніженому полотні поля. Мій попутник такий веселий і винахідливий. Добре, що має з собою запальничку та мисочку з нержавійки: на узбіччі біля дороги ми розвели міні вогнище і розтопили снігу, в чагарниках наламали дрібних гілочок чи то груші, чи то яблуні, а може й вишні, вийшов неймовірний узвар. Фантастика, але правда, — щось я занадто накрила словесним цунамі цю невинну дівчину, — подумала я. — Дякую вам і вибачте, що розбазікалась. Мені час йти .

— Куди ж ви підете? — зробила брови пірамідами дівчина.

— Складати новий план. До побачення, гарного вам дня, — намагалась всміхнутись, але страшно уявити, що з цього вийшло.