Коротка новорічна історія

Вона замовила ялинку ввечері.
Майже машинально — так, ніби додала до кошика не дерево, а хліб чи молоко. Без іграшок. Без гірлянд. Без «святкового набору».
У графі «Коментар до замовлення» написала лише одне слово:
«Без дзвінка».
Бо не хотіла чути нічиєї радості цього грудня.
Квартира була тихою. Надто тихою.
Годинник на стіні відмірював час так голосно, ніби знущався. За вікном миготіли вогники — чужі ялинки, чужі родини, чужі свята.
Вона сіла на підлогу, притулившись спиною до дивана, і втупилася в порожній кут.
Саме там мала стояти ялинка.
Не для радості.
Просто… щоб не було зовсім порожньо.
Дзвінок у двері все ж пролунав.
Вона здригнулася.
— Я ж просила… — прошепотіла, підводячись.
За дверима стояв він.
З ялинкою. Трохи кривою, живою, з запахом морозу й хвої. На ньому була темна куртка, втомлені очі й дуже несподівана усмішка — тиха, не нав’язлива.
— Перепрошую, — сказав він, злегка нахиливши голову. — Я б не дзвонив. Двері були прочинені, а домофон… мовчав.
Вона кивнула.
Їй не було сил сперечатися.
— Проходьте, — сказала і відступила.
Він обережно заніс ялинку, поставив у кут — саме туди, де вона її уявляла. Дерево ніби видихнуло, розправивши гілки.
— Гарне місце, — тихо мовив він. — Тут світло.
Вона не відповіла.
Він щось швидко дістав із кишені куртки, поклав на тумбочку біля входу й уже збирався йти, коли раптом зупинився.
— Там… — він кивнув у бік тумбочки. — Це від нас. Не за умовами оренди. Просто так.
Вона підійшла.
Невеликий папірець. Записка.
Кілька слів,  трохи нерівним почерком:
«Якщо передумаєш святкувати — я поруч».
Вона підняла очі.
Він уже стояв у дверях.
— Я кур’єр, — додав, ніби виправдовуючись. — Не чарівник.
І зник у коридорі, залишивши за собою запах морозу…
і щось ще. Тепліше.
Вона довго стояла посеред кімнати.
Потім сіла на підлогу навпроти ялинки.
— Ну що ж, — прошепотіла. — Схоже, ти тут не просто так.
Ялинка мовчала.
Але вперше за багато днів тиша вже не різала.

Вона довго сиділа навпроти ялинки.
Так довго, що надворі зовсім стемніло, а вікна навпроти загорілися теплими прямокутниками чужих вечорів.
Ялинка стояла мовчки. Не святкова. Чесна.
Без блиску, без прикрас — як вона сама цього грудня.
Вона підвелася різко, ніби злякавшись власної слабкості, і пішла до комори. Там, у старій коробці, лежали іграшки. Деякі ще з дитинства. Деякі — з тих часів, коли вона вірила, що свята завжди будуть разом.
Коробка була запилена.
Вона витерла кришку рукавом і відчинила.
Скляні кульки дзенькнули тихо, ніби впізнали її.
Золота з маленькою тріщинкою.
Срібна — без пари.
Дерев’яний янгол із відбитим крилом.
— Ну що, — сказала вона ялинці, — спробуємо?
Пальці трохи тремтіли.
Вона обережно чіпляла іграшки — не за правилами, не симетрично, а як лягало серце. Одна кулька нижче. Інша — схована глибше, майже в тіні.
Ялинка змінювалася.
Ніби з кожною іграшкою ставала живішою. Справжнішою.
Коли вона дістала гірлянду, довго дивилася на вилку в руці.
Потім зітхнула — і ввімкнула.
Світло спалахнуло нерівно.
М’яке. Тепле.
Таке, яке не кричить «свято», а шепоче: ти не одна.
Вона сіла на підлогу й обійняла коліна.
Дивилася на ялинку і вперше за довгий час не відчувала пустоти.
Її погляд впав на тумбочку біля дверей.
Записка.
Вона взяла телефон.
Відкрила квитанцію з номером кур’єра. Палець завис над екраном.
Якщо передумаєш святкувати — я поруч.
— Це ж просто ввічливість, — прошепотіла вона сама до себе. — Просто слова.
Вона набрала номер.
І одразу стерла.
Поклала телефон.
Знову взяла.
Набрала ще раз.
Гудок.
Другий.
Серце калатало так голосно, ніби хтось міг його почути.
— Алло? — його голос був трохи хрипкий. Живий. Справжній.
Вона заплющила очі.
— Доброго вечора… — сказала тихо. — Це… з приводу ялинки.
Кілька секунд тиші.
А потім усмішка — вона відчула її навіть крізь телефон.
— Я радий, що ви подзвонили, — сказав він. — Вона вам підходить?
Вона глянула на ялинку, що світилася в кутку.
— Так, — відповіла. — Дуже.
І вперше цього грудня це слово означало більше, ніж просто відповідь.

Він приїхав за пів години.
Вона навіть не встигла передумати.
Дзвінок у двері був тихий, обережний — ніби він боявся злякати щось крихке. Вона відчинила майже одразу.
Він стояв із термосом у руках і паперовим пакетом, з якого пахло корицею.
— Я не знав, який чай ви любите, — сказав трохи ніяково. — Тому взяв чорний. І трав’яний. На вибір.
Вона усміхнулася.
Мимоволі. Вперше за довгий час.
— Заходьте, — сказала. — Тут… уже світло.
Він зайшов — і зупинився, побачивши ялинку.
— Вона гарна, — мовив щиро. — Ви її відчули.
— Вона сама, — відповіла вона. — Я просто не заважала.
На кухні було тісно і затишно. Вони сиділи навпроти, тримаючи чашки в долонях, ніби гріли не лише пальці.
Розмова не поспішала.
Про роботу — трохи.
Про місто — більше.
Про свята — обережно.
— Я зазвичай працюю в новорічну ніч, — сказав він. — Але цього року… захотілося інакше.
Вона подивилася на нього.
— Я думала, що не буду святкувати, — зізналася. — А тепер… не знаю.
Він усміхнувся. Тепло. Без натиску.
— Не обов’язково святкувати. Можна просто бути.
Годинник у кімнаті показував без десяти дванадцять.
Ялинка тихо світилася.
У квартирі пахло чаєм і хвоєю.
Коли годинник показав 00.00 вони мовчки підняли чашки.
— За те, що не планували, — сказав він.
— За те, що сталося, — відповіла вона.
Вони не загадували бажань уголос.
Деякі речі краще не лякати словами.
Після опівночі вони вийшли на вулицю.
Місто було іншим — святковим і трохи беззахисним. Феєрверки розривали небо, сніг скрипів під ногами, а в повітрі висіло відчуття нового початку.
Він ішов поруч.
Не торкався — але був близько.
На площі грала тиха музика. Хтось сміявся. Хтось цілувався. Хтось плакав від щастя.
Вона зупинилася.
— Дякую, — сказала. — За чай. За ялинку. За сьогодні.
Він подивився на неї так, ніби рішення вже було прийняте давно.
— Я ж казав, — тихо мовив. — Я поруч.
Він обережно взяв її за руку.
Не різко. Не впевнено.
Так, ніби питав дозволу.
Вона не відпустила.
Сніг падав повільно.
Місто світилося.
А ялинка чекала вдома — свідок того, що навіть орендовані речі можуть стати назавжди.