Сніжні вечори

З ТРЦ Діана з Ігорем виходили під щонайпухнастіший сніг. Зранку була плюсова температура з усіма її брудними наслідками, тепер же величезні сніжинки падали з такою швидкістю, наче поспішали прикрасити все довкола. 

— Діано, — біля дверей дівчину гукнув віддалено знайомий голос. — Тебе підвезти?

Вона обернулася й побачила Дмитра, який підходив до неї з догораючою сигаретою в руці з-під наліпки "місце для куріння".

— О, — вона здивувалась, майже злякалась його неочікуваній появі, яка більше скидалась на засідку. — Ні, ні я ... ми ..., — чомусь вона не могла скласти слова в речення.

— Ми ще йдемо вечеряти, — Ігор, який до того говорив по телефону, завершив дзвінок, підійшов до Діани поближче й поклав руку їй на талію.

Дівчина відчула, що приємного в цьому нічого не знаходить. Її наче помітили, як щось своє, щоб суперник відійшов у тінь. І Дмитро зробив це в буквальному сенсі — він відступив з освітленої частини сходів у своє темне місце "для куріння" і сказав лише:

— Тоді до зустірчі.

Ігор повів дівчину в ресторан українських страв, який знаходився навпроти ТРЦ, з якого вони ивйшли. Діана часто бачила і сам цей заклад, і його рекламу в соцмережах, та все не випадало нагоди туди сходити. 

— Шеф тут горить своєю справою незгірше Клопотенка, хоч і не такий активний в Інтернеті, — говорив Ігор, відчиняючи перед Діаною двері. 

Вільних столиків було чимало, двоє офіціантів, які явно нудилися без діла, одразу ж пожвавішали. Перезирнувшись вони безслівно визначили — краще відправити до нових відвідувачів невисоку білявку з бейджиком "Сніжана". Вона запропонувала обрати столик і геть не здивувалась, коли гості вказали на той, що стояв біля прикрашеного гірляндами вікна.

— Декорування ялинки, сніжний вечір, офіціантка зі сніжним ім'ям — чи можна вигадати атмосферніший зимовий день? — Діана захоплено роззиралась навколо, коли Сніжана вже пішла із записом їх замовлення на кухню. 

— Знаєш, є теорія, що світ навколо відображає наш внутрішній стан, — Ігор потягнувся рукою до її пальців, які саме застигли на краєчку стола. 

Та в цей момент Діана ковзнула рукою в сумку й дістала смартфон.

— Напишу сестрі, що приїду пізніше, хай вечеряє без мене.

— Із сестрою живеш? — Ігор тимчасово капітулював, злегка відкинувшись на спинку стільця. 

— Так, з молодшою, — не відриваючи погляд від екрана, говорила співрозмовниця. — Хоча, вона часто залишається у свого хлопця. Та він живе з братом, тож цього самого брата вони вирішили звести зі мною, — і тут їй спало на думку, що цього казати було не слід.

Вона підняла погляд на Ігоря, той лиш лукаво посміхався.

— І як процес зведення? — після деякої паузи запитав він.

— Емм, на ранній стадії, — туманно відповіла Діана.

На її щастя офіціантка саме принесла прибори, а після вони вже не поверталися до цієї теми. Розмова лилася легко й цікаво для обох. І майже не стосувалася роботи. Діана їла салат із запеченого буряка і бринзи, Ігор не бачив проблеми в тому, щоб повечеряти щедрою порцією галушок з печінкою. 

Коли вони вийшли з ресторану, засніжений світ навколо і сам Ігор здавалися Діані просто ожившою зимовою казкою, одним із тих різдвяних фільмів, де двоє самотніх сердець знаходять один одного й у фіналі цілуються під омелою. Щоправда до Різдва залишалося ще двадцять днів, а омелу в Україні не використовували як привід для поцілунків. 

— Поїхали до мене, — ця банальна фраза, хоч і сказана приємним голосом Ігоря, раптом розбила на крижані скалки всю казку. 

Один з автомобілів на стоянці відгукнувся блиманням фар своєму господарю. 

— Ні... Я додому, — Діана м'яко вивільнилася з напівобіймів Ігоря.

— Там може сестра саме запросила свого хлопця, — він не збирався так просто її відпускати. — Подаруй їм квартиру на ніч.

— Дякую за пропозицію, та я таки додому, — дівчина натягнуто посміхалася й зробила кілька кроків спиною вперед. 

— Вже й автобуси майже не ходять, — прозвучав наступний аргумент.

— Ще годину ходитимуть, — запевнила Дана. — До завтра, — вона повернулася й майже помчала, розгрібаючи чобітками сніг, до зупинки. 

— Ну й дурне, — вдома Ніколь обійняла її, вислухавши цю історію. 

— Наче якби я поїхала до нього, ти б назвала мене розумною! — обурилася сестра.

— Не ти, а Діма дурне, — уточнила НІколь.

— Та що тобі той Діма? Як мені завтра знову туди йти? — Діана затулила обличчя долонями. — Чи відмовитися від фотозони? — визирнула одним оком між пальців.

— Хух, і ти таки дурне, — закотила очі сестра. — По-перше, ти любиш робить такі штуки.

Діана прибрала долоні з обличчя й кивнула.

— По-друге, тобі що гроші зайві перед Новим роком? — вела далі Ніколь. 

Діана замотала головою.

— І третє — нічого ж страшного не сталося. Він запропонував, ти відмовилася. Все! Ніякої драми, — Ніколь розвела руками.

— Ніякої драми, — тихо повторила Діана.

Наступного дня Ігор був сама привітність, але фізично постійно тримався на чималій відстані. Він сказав, що Діана може пообідати в каварні на першому поверсі, зберегти чек і отримати ці гроші назад разом із платнею за її роботу. 

— О, дякую, та я взяла сьогодні свій ланчбокс, — якомога м'якше відмовилася вона. — Робила зранку сендвічі, як в студентські роки. 

В Ігоря не знайшлося слів на тему ланчбоксів, і далі вони говорили лише про матеріали для фотозони. Діана вирішила відмовитися від м'яких іграшок, натомість зробити крупні скульптури орігамі. З нею знову були вчорашні помічники, тож дівчина не сумнівалася, що до вечора вони разом все дороблять, і їй не доведеться провести там ще один день.

Обідню перерву вони з Ніною і Стасом влаштували собі аж о третій. Зате більша частина роботи вже була позаду. Залишалося лиш розставити сині декоративні коробочки віж орігамі-оленів та єдинорогів. А ще — побризкати штучним снігом верхівки картонних гір.