1 розділ

Ви коли-небудь бачили працюючу кузню пізно ввечері? Та Яків не те що бачив, він там працював, що сьогодні, що й усі 7 років що він працює на пана Байбуза.

  Яків був звичайнісіньким кріпаком, його продали ще в дуже ранньому віці, коли йому було всього 10 років. Після продажу його виховувала тітка Марія, котра також була місцевою кріпачкою. Так Яків і жив, в селі Залізногір’я, там Якову прийшлось з самого дитинства освоїти ковальство та гірничу справу, проте що там, що там він завжди отримував жорстокі побої, що недивно як для кріпаків, проте Яків вже давно перестав реагувати на будь яке насильство в його сторону. Так якось пан залишив йому хороший такий шрам, та ще й не аби де, а на самому обличчі, шрам різався аж через всю праву щоку. Нажаль цей шрам аж ніяк не підкреслював його вроду, ані його каштанове волосся, ані  його прекрасні, карі та глибокі очі, які знаходились на вродливому молодому лиці. Та й зріст він мав хороший, десь аж під 170 сантиметрів. Його руки обросли чудовими м’язами, це сталося через всі ті навантаження, котрі йому давали щоденно. А що ж з їжею? Що упіймав то і з’їв, будь то свіжа оленина, або дохлий щур. Ну, що, город там багато хто мав. А село за то яке було, у підніжжя високої, зеленистої, трав’янистої й багатої на всякий метал гори. Проте недобре було тим хто там копався. Ще там протікала стрімка і звивиста річка, що могла зачарувати будь-кого хто на неї хоч погляд кине.

  То може вернемось до Якова? Він якраз закінчив сьогоднішню роботу в кузні, він офіційний учень коваля! Та викував сьогодні з десяток якісних, залізних підков, ще там було пару гостреньких ножів, та навидь одне чудове кайло. Стомлений, та змучений він попрямував геть з Великої кам’яної кімнати, де можна було розгледіти декілька пічок, ковадла, а в центрі велика ванна з холодною, як крига водою. Він вже був там сам, так що йому було потрібно закрити вхідні двері на засов, який відчинявся хитромудрим ключиком. Цей ключик з тої сторони може рухати засов, що дозволяє зачиняти та відчиняти власне двері. Йой, та тут вже стемніло… Вся маленька вулиця вже майже повністю потонула в непроглядній, злій темряві, котра наче прикувала Якова до землі, та не так все й безнадійно! Великі, теплі та сяючі багаття вже тягнули свої гарячі, вогняні хвостики аж до місяця, наче намагаються його приголубити, чи хоч би доторкнутися. Світла від цих багать було достатньо щоб доплестись до свого дворику, де на нього вже чикала тітка Марія, тендітна світловолоса жінка похилого віку, котра мала чарівні карі зачаровуючі очі, її волосся було заплетено в косу, хоч та коса і не була така велика, вона їй дуже пасувала. Вона тихенько сидячі біля власного багаття, яке сягало аж до росту Якова.

 -Якове, скільки тебе ще можна чекати? Поки тебе дочекаєшся і багаття затухне… -тихенько та стомлено промовила змучена, худенька та сумна тітка Марія. –Сьогодні ж «День вогню», ти ледь не пропустив молитву Ватрі…

 -Пробач, мамо. Байбуз наказав сьогодні ж закінчити той заказ. –стомлено промовив Яків та приєднався до молитви.

  Яків вважав день вогню найкращим днем тижня, саме тоді він міг спокійно розслабитись та звернутись до самого Ватри, задля того щоб попросити долі для себе та тітки, щоб той Байбуз менше чіплявся і тому подібне. Також Якову подобався вогонь, його горіння, його тепло, він любив ту прохолодну землю, на якій він сидів під час молитви. Може йому просто подобався затишок, коли тебе не заставляють весь час працювати та не б’ють батогом, чи ще чимось.

  Завершивши молитву, Яків та тітка кинули у вогнища жертвенні колоди, їх виготовляли завчасно, малюючи вугіллям, чи просто вирізаючи всякі різноманітні візерунки, звісно кожен візерунок щось тай значив. Якщо ж розглядати колоду Якова, на ній можна розгледіти щось подібне до квітів, землі та два сонця. Яків просив родючості, життя, та світлого майбутнього як для себе, так і для його тітки.

  Зазвичай вдень вогню люди не сплять аж поки непогасне остання гілочка в їхньому багаті, вони виселяться, радіють, пирують, та в маленькій сім’ї якова сьогодні не було ніякого піру, та що й казати, булки не було, ніяк Яків здобичі вловити не може. Та й ще й Яків сильно потомився за сьогодні. Тільки він відійшов далі від багаття – він вирубився без задніх ніг на лавці під їхнім будинком. Їхній будинок, як і більшість у селі, мав кам’яну основу, та дерев’яні елементи, включно з дахом, який додатково був вкритий мохом та травою, додатково можна зазначити, що їхній дім входив всередину землі, тим самим збільшуючи житлову площу. Трішки пізніше після акту сну Якова, його розбудила тітка, вона попросила його перейти до хати, проте тоді вже було дуже пізно, та й багаття погасло, таким чином Яків набив декілька синців поки доплівся до його солом’яного ліжка, застеленого різноманітними шкурами, здебільшого пухнастих тварин, таких як: зайці, вовки і так далі. Там він знову ж таки заснув.

  Нарешті за довгий час, Якову наснився сон, та він був дивним, там він бачив дивну зміїну маску, яка плавно парила в темній й лячній, чорній пустоті. Яків намагався доторкнутися до неї, проте маска все віддалялася й віддалялася, він біг швидше – маска також ставала швидшою, вона ставала все далі й далі, проте різко й неочікувано Яків впав, він почав стрімко провалюватись в пустоту. Він прокинувся. Яків весь аж перетрусився від падіння та впав з ліжка, він залегку вкрився потом від цього дивного сну. Він так і не зрозумів що то все-таки було. Та надворі вже світлішало, вже чітко можна було розглянути його село, його будівлі, рослинність, місцевість та тварин. Яків звернув увагу на тітку, яка щось готувала на невеликому багаті, підійшовши Яків відчув приємний аромат оленини.

  -Мам, а що то ти таке готуєш? –поцікавився Яків.

  -Та ось, Михась вполював оленя, ходить ділиться з всіма. Тримай, якраз готово. –тітка передала йому кубиками нарізану оленину, насаджену на палку. Цього було мало, та хватали б на ще один день.