Запали мене

"Немає меж крім тих, що ми встановлюємо самі"

Волтер Бішоп

Лора сиділа в машині матері й думала над випадком, що стався в офісі психолога Зака. То стовідсотково був хлопець, що ледь не вбив їх вночі. 

"Кошеня" - так він її назвав. Їй це не сподобалось, та варто зазначити, що голос у нього був приємним. Лора не відповіла на його звертання, на жаль... стоп! 

"На щастя, саме так!", - подумки перервала себе дівчина. 

На щастя, до кімнати зайшла мати, і хлопець залишився без відповіді. Лора витерла спітнілі долоні об свою сукню.

- Доню, все пройшло добре? Ну, знаєш, розмова з Заком?, -  Роза помітно нервувала. Вона боялась, що не правильно підбере слова й Лора знову не стане з нею розмовляти.

- Так, все було чудово. Зак крутий чувак. Але мамо..., - дівчина шукала потрібні слова, щоб ненароком не образити матір. - Більше я до нього не піду.

В автівці стало тихо. Через кілька хвилин Роза зібралась з думками.

- Чому? - мати кинула на дівчину погляд в зеркало заднього виду.

- Бо це нічого не змінить. Так як не змінило до цього. Розумієш? - Лора не хотіла ображати матір, і сподівалась, що це не порушить маминих почуттів, але сильно хотіла припинити цей цирк. Їй останні надії на нормальне життя, впали на підлогу в кімнаті дівчини.

- Можливо це не виправить твого зо... твою ситуацію, що склалась, - Роза обірвала себе й поспішила виправитись.

- Мамо, кажи як є: не виправить мого зору, - Лора тільки сумно посміхнулась. - В цьому й полягає головна проблема. Це не виправить те, що я осліпла й те, що батька немає з нами по моїй вині.

Роза нервово ковтнула. Так, Кларка поруч вже немає. Але Роза не розуміла чому донька весь час винить себе. Але жінка добре знала, що як тільки вона почне заперечувати її провину, Лора просто закриється в собі й через якийсь час знову повториться нічна істерика. А це лякало Розу й вбивало одночасно.

Жінка промовчала якийсь час а потім тихенько сказала: 

- Ти ж знаєш, що я тебе люблю?

- Так, мамо, знаю....

... 4 роки тому ...

Так темно. Потрібно відкрити очі. Один... Два...Три... Темно. Чому ж не виходить? Може я померла? Ні! Це точно не так. Але для впевненості вщипну себе за руку.

- Ай, чорт, боляче! - крізь зуби прошепіла я.

Я не померла. Це добре. Але чому я не можу відкрити очі?

- Доню ти прокинулась? - це був мамин голос. З моєї матері не дуже хороша актриса, тому як би вона не намагалась бути веселою, розпач у її словах читався добре.

- Та прокинулась... тільки очі відкрити не можу.

- То ти ще, мабуть, не до кінця прокинулась, або ж спати хочеш... - я чула як сильно тремтів її голос, вона ледве стримувала сльози.

- Мамо, якщо я померла, тобі краще сказати мені правду, - я пожартувала, й мати нервово засміялась. Страшенно нервово.

- Мамо? - я протягнула до неї руку й вона шведенько взяла її в свою.

- Що?, - мама вже плакала, бо її сльоза, така гаряча, впала мені на руку.

- Скажи мені...

- Лора, ні, краще поспи ще трохи.

- Мамо! -  я перейшла на крик. - Чому я не можу відкрити очі?!

- Доню... в тебе відкриті очі, - мати вже ридала не приховуючи цього.

Не можливо. Я ж нічого не бачу.... Ні, то мама помилилась. Точно помилилась. От зараз я відкрию очі. Один... Два... Три! Ну ж бо!

Саме тоді у мене сталась перша істерика.

Краще б я померла...