Подивись на мене

“Завжди і скрізь будуть квіти для того, хто хоче бачити квіти. ”

Генрі Матісс

Лора довго не могла заснути, стегно пекло вогнем, нагадуючи, що воно мало не померла. Ще раз. Врешті дівчана відкинула всі сподівання заснути й вирішила послухати музику. Лорі подобалась класика, вона супроводжувала її протягом життя. На урочисті події, на день народження, на сцені. 

Вона вмикнула "Лебедине озеро", улюблений її балет. Лора вслухалась в музику, її руки стали непідвласними і от, лежачи в ліжку, з піднятими вгору руками, дівчина виконувала такі знайомі, такі рідні рухи.

Вона встала з ліжка й помалу почала танцювати. Весь світ відійшов на задній план. Не було ні кімнати, ні матері, що спала в сусідній кімнаті. Тільки вона, музика і балет. Балет був її життям, її натхненням, любов'ю.

У музиці залунали напружені ноти, Лора й сама натягнулась як струна. Вона стала на навшпиньки. У цій частині потрібно виконати тяжкий пірует. ЇЇ тіло напружилось, однією ногою Лора відштовхулась від підлоги, щоб надати обертального імпульсу, і в момент інерції дівчина боляче впала на коврик. Музика обірвалась, як і Лорині надії. 

"Чому це сталось зі мною?", -  подумала дівчина й засміялась.

Шалений регіт заповнив всю кімнату, Лора лежала на жорсткому килимку й істерично сміялась. До кімнати увірвалась мати дівчини. Картина, що вона там побачила жахнула жінку. Лора лежала, реготала та плакала, на фоні грала музика.

-Лора, не плач, чуєш? -  мати простягнула до доньки руки, але та немов би від вогню відсахнулась від неї.

- Мамо, я жити не хочу! Я навіть легкі піруети виконати не в силах. Навіщо тоді жити?, - вона угамувала регіт, але все ще плакала.

- Хіба сенс життя тільки в балеті?

- Так! - крикнула дівчина. - Мій сенс життя в балеті. Хоча я вже ніколи його не поверну! Я сліпа й нікчемна. - Лора відвернулась до ліжка даючи матері зрозуміти, що розмову завершено.

Роза підвелась, вимкнула музику та пішла з кімнати. У дверях вона повернулась та прошепотіла:

- А сенс мого життя це ти та твій батько. Коли ти втратила свій сенс, я частково втратила особистий.

...4 роки тому...

Я лежала на бетоні, навколо стояв жахливий сморід. Пахнуло кров'ю, металом та вогнем. Я не могла поворухнутись й відкрити очі. Очі. Як же нестерпно боліли очі. Я почула тихий стогін.

- Ні, Кларк, чуєш, не смій покидати нас.

Коли я зрозуміла, що відбувається то заплакала, по моїх щоках текли сльози змішані з кров'ю.

Це я винна. Мені немає пробачення.