“Все, що можна уявити, реально. ”
Пабло Пікассо
Марк ледь міг волочити ноги коли виходив з бару. Та все ж таки сів за кермо мотоцикла. Він не думав, що робить. Не знав чого хотів - чи то доїхати живим, чи то розбитись. Думки глушили одна одну, голова тріщала, заніміли кінцівки... Марк гнав по шосе, й не помітив як заїхав до населеного пункту. Хлопець й не думав збавити швидкості...
Перед очима все пливло. І тут, звідки не візьмись на дорозі з'явився білий, стрункий силует. Марк почив тиснути на гальма, але розумів, що не встигне. А силует так і залишався стояти на місці.
"Приросла чи що?" - гнівався хлопець. Він навіть протверезів.
Зрозумівши, що станеться не непоправне, Марк з усієї сили крутнув кермо праворуч, мотоцикло нахилилось під кутом 45 градусів і почало падати.
Ричання двигуна, свист шин по дорозі.... Хлопець впав на траву і його накрило байком. Дівчину, що стояла на дорозі теж зачепило, і вона впала на інший бік шосе.
- Ай, - пискляво викрикнула дівчина.
- Що ти айкаєш, дурепа! Мізків взагалі немає??? - почав кричати Марк.
- Я...я... я не бачила! - ледь вимовило дівчисько.
- Що ти не бачила? 200 кілограмого байка, що їхав на тебе? Чи світла фар? - як же сильно боліли ребра.
- Я нічого не бачила, - відповіла дівчина і почала повзти до хлопця. - Де ти? Ти цілий?
- Переважно... Що ти робиш на дорозі о третій ночі? Шукаєш втіхи? - зло випалив Марк.
- Що? Втіхи? Ні! - образилась дівчина. - я чула, що десь котеня нявкало, - знічено відповіла вона.
- Котеня, а якже!
Дівчина доповзла до нього і сіла навпроти. Марк не бачив її лиця, але зауважив, що фігура у неї не погана.
- Так ти не пошкодився? - запитала дівчина.
- Та ні, тут трава, лише руку травмував, й можливо, два-три ребра, - він уже заспокоївся.
- Ти мене вибач, я дійсно не бачила - промовила дівчина, й почала щось активно шукати у кишені. - Ось, тримай, перев'яжи руку, - вона протягнула Марку білий носовичок.
Хлопець взяв платок й доторкнувся до її пальців, вони були холодними як лід.
- Ти не змерзла? - запитав Марк.
- Та ні. - вона лише стиснула плечима.
- Добре, йди додому, негоже дівчині о третій годині ночі вештатись по вулиці. - відмахнувся від неї хлопець.
- Та йду, лише підведусь, - хлопцю здалось це смішним, як це "лише підведусь" ніби це було так складно.
Але дівчина підподилась дійсно дуже повільно, як однорічна дитина. Коли вона підвелась, Марк схопив її за руку.
- Ти що поранилась? - у відповідь дівчина похитала головою. - Як тебе звуть?
- Лора, - вона посміхнулась, - скажи, будь ласка, з якої сторони від мене сад?
Хлопець покрутив головою.
- З правої.
- Дякую, - вона ще раз посміхнулась й неквапливо пішла в сторону саду.
- Дивна якась, - пробурмотів хлдопець...
Ну ось Марк й Лора зустрілись! Якщо чесно, я довго думала як же переплести їхні долі, вони ж такі різні.Навіть, коли сідала писати цю главу, я не уявляла, що ж писатиму. Але так вийшло) А вам подобається?)