Я можу відкрити очі, але сенс з цього? Всеодно нічого не побачу. Тому я завжди тримаю їх закритими, так мені легше...
Лора прогулювалась в садку, що був позаду її будинку. Тут вона знала кожну стежинку та гілочку, бо змалечку вивчала їх... Ці знання їй дуже пригодились, адже кілька років тому життя дівчини пішло шкареберть. Лора не любила говорити про це, вона хотіла думати, що все склалось так як і мало бути.
- Доню, повертайся в будинок. Ми зараз сідатимемо до столу, - крикнула з вікна Роза, мати Лори.
- Так мамо, я вже іду. Тільки он - яблуко зірву, - посміхнулась дівчина та протягнула руку до гілки й важке яблуко впало на її долоню.
Тонкі пальці дбайливо обгорнули соковитий плід, а на устах Лори заграла посмішка. Вона згадала як танцювала тут, і частенько відволікалась, щоби посмакувати червонобокими плодами.
Танцювати... Лора любила танець, повністю віддавалась музиці, а її думки заполоняв мотив. У ті моменти дівчина не помічала нічого навколо... тільки вона, музика та яблуневий сад.
Посмішка зійшла з лиця дівчини, і вона, оповита ностальгією, пішла до будинку.
...4 роки тому...
- Мамо, я ж тобі ще раз кажу! Я не можу танцювати цей балет з Аделіною!!! Ти що не розумієш, що вона краще мене?! Я просто зганьблюсь на її фоні!
- Лора, заспокойся, ти не гірше неї! Ти в балеті вже 10 років! - відмахнулась від мене мама.
- Саме про це я й говорю, я 10, а Аделіна 5! І вона на тому ж рівні, що і я! Це означає, що вона ліпша!!!!
- Лора... - батько відволікся від дороги і поглянув у мою сторону. - Аделіна, зовсім не на тому рівні, що і ти! За твоєю спитою уже 16 ....
Удар! Біль! Темінь!
Темнота, що тепер назавжди зі мною....