РОЗДІЛ 12

Кілька днів — наче в тумані. Робота, дім, спортзал… Клятий день бабака грозився не закінчитися НІКОЛИ!

Я навіть Єгора динамила по всіх фронтах. Не відповідала на дзвінки, не читала смс. А коли зустрічалися в спортивній залі, демонстративно йшла у протилежний бік. На його пряме запитання: «В чому річ?» я втомлено зітхала і казала, що в мене зараз складний період у житті й мені зовсім не до нього. І мені справді було не до нього…

Самотні вечори більше не скрашувалися келихом ігристого. А фотоальбоми я давно вже переглянула не по одному разу. Задушливою хвилею на мене накочувало відчуття безвиході, хотілося просто заснути й більше ніколи не прокинутися.

Що робити далі зі своїм життям, я не знала. Однак сподівалася, що з часом біль притупиться і я зможу пережити розлучення.

РОЗЛУЧЕННЯ… Від одного лише слова мене кидало в холодний піт. Знаю, я сама його запропонувала. Не виправдовуюся, але це було зроблено від відчаю. А Льоша погодився — ось так просто сказав, що нам справді краще розлучитися.

Дзвінок мобільного перервав потік думок. Я глянула на екран і, побачивши напис «Мамуся», поспішила прийняти виклик.

Привіталися, обмінялися черговим «як справи», і раптом мама нагадала про ювілей тата. Вже завтра! У ресторані орендовано цілий зал, запрошено гостей.

А мені так соромно стало. Боже мій, через особисту драму я мало не забула про день народження улюбленого таточка! Але говорити про це мамі я не стала.

— Чекаємо на вас завтра. Сподіваюся, онучка порадує своєю присутністю діда? — без докору поцікавилася мама.

— Мамо, Дашка прийде. Ти ж знаєш…

— Знаю. Знаю я нашу Дашку. Ділова мадам забіжить на пів години.

У відповідь я ледь чутно зітхнула. Все так і є. Але на виправдання Дашки варто пам'ятати про її молодий вік. Та кому у вісімнадцять років було цікаво тусуватися з пенсіонерами?

Попрощавшись із мамою, відкинула телефон убік. І раптом заплакала. Не збиралася плакати, але зрадницькі сльози котилися по щоках проти моєї волі.

Тихий стукіт у двері змусив завмерти. Зазвичай Дашка відчиняє двері без стуку, таким тактовним може бути тільки Льоша.

Ще один стукіт, і я підскочила з ліжка. На ходу поправила розхристаний на талії халат і — до дверей.

Опустила ручку донизу, швиденько розтерла по обличчю вологі сліди від сліз і насилу змусила себе відчинити двері. Не хотіла бачити чоловіка, але раз він уже тут…

— Привіт, — сухо з мого боку.

— Щось сталося? — хвилювався він.

Хитнула головою, крок назад зробила. А Льоша переступив поріг спальні, наблизився до мене впритул і раптом торкнувся рукою мого підборіддя. Ніжно провів угору-вниз. Через що я підняла очі.

— Чому ти плакала? — запитав Волков, але хіба я збиралася говорити на цю тему?!

— Я не плакала. Тобі здалося, — і різко сіпнулася, через що рука Льоші повисла в повітрі. Напустивши на себе незворушний вигляд, демонстративно схрестила руки на грудях: — Ти щось хотів?

— Так. Завтра день народження у тестя. Треба б подумати щодо подарунка.

— Мама сказала, що тато хоче спінінг.

— Та ну? Це якось несерйозно.

— Я теж їй про це сказала.

— Гаразд, тоді я щось придумаю, — і несподівано замовк. А я теж мовчала, дивлячись перед собою порожнім поглядом.

Секундна пауза. Я не квапилася порушувати тишу, просто чекала, коли Волков піде. Чомусь дихати одним повітрям з чоловіком було нереально боляче.

— На добраніч, — все ж таки сказав Льоша перед тим, як вийти з моєї спальні.

Я ж не відповіла, а кивнула. Хоча, припускаю, Льоша міг і не бачити цього.

***

Погляд зупинився на яскраво-червоній сукні з відкритою спиною. Задерши голову, я довго роздивлялася манекен, не наважуючись приміряти вбрання. Гарно? Так. Стильно й зухвало.

— І довго ти будеш гіпнотизувати поглядом цю сукню? — обурилася Тетяна, застигши за моєю спиною.

— Та ось думаю…

— А ти не думай. Бери свій розмір і гайда до примірювальної.

Обернулася через плече.

— Думаєш? — все ще сумніваючись.

— Впевнена.

— Ну не знаю… Якось занадто.

Демонстративно закотивши очі, Таня сказала, що я забагато думаю. Мовляв, це всього лише сукня, а я метушуся, ніби купую квартиру.

Під тиском подруги я все ж таки взяла зі стелажа свій розмір. І вже за кілька хвилин не могла надивитися на своє відображення в дзеркалі. Сукня виявилася просто ідеальною! Глибоке декольте, завищена талія, обтисла і з розрізом до середини стегна. Довжина моя — міді — трохи нижче коліна (не те щоб я сильно комплексувала, однак ще з молодості звикла не носити спідниці вище колін).

— Вау! Яка гарна жінка! Ну просто персик! — спеціально зімітувавши акцент кавказького чоловіка, Танюха розпливлася в широкій усмішці.

— Тобі подобається?

— Вогонь! Беремо.

— Ну не знаю…

— Господи, дай мені сил витерпіти цю жінку! — звернулася з благанням Танюха, демонструючи своє ставлення до мого «не знаю».

Гаразд. Я перегинаю, згодна. Просто сукня занадто… ефектна! Щойно я в ній з’явлюся, всі гості батька одразу ж звернуть на мене увагу. А втім… Беру!

За пів години, сидячи за столиком в одній із кав’ярень торговельного центру, де купила сукню, ми обговорювали з Танюхою майбутні вихідні.

— Тобі сподобається. Свіже повітря. Природа. І дикий пляж, — барвисто змальовувала подруга, спокушаючи своєю розповіддю.

Хотіла видати своє звичне «ну не знаю», але в останній момент передумала. А чому б, власне… й ні?

У підсумку я погодилася, клятвено пообіцявши подрузі не зникати з радарів. І на вихідних поїхати з нею на заміську дачу.

Того ж вечора пішла раніше з роботи. Спеціально перенесла одну клієнтку на інший день, щоб встигнути заскочити в салон і зробити зачіску. А потім забігла у магазин взуття вибрати туфлі. Високі шпильки, сантиметрів десять, такі я не носила вже багато років, але саме зараз захотілося.