РОЗДІЛ 11

Єгор, як і обіцяв, дав час подумати до завтра. Щоправда, думати про зустріч я не те що не планувала — мені просто було не до цього (особливо після відвертої розмови з Волковим).

Робочий день добігав кінця. За останньою клієнткою зачинилися двері. Я втомлено сіла на кушетку, зняла резинку з тугого пучка на голові, і волосся віялом розсипалося по моїх плечах.

Подумки перенеслася в інший час і місце. Наша трикімнатна квартира. Самотній вечір. Келих ігристого та телевізор як компаньйон. Чи втомилася я так жити? Скоріше, звикла.

Тихий стукіт у двері відволік. Швидко глянула на циферблат наручного годинника… Хіба клієнтка була не останньою?

— Так? — на автоматі промовила я.

Двері тихенько відчинилися вже за мить. Тільки замість людини я побачила квіти.

Білі троянди. Метрові. З красивим стеблом і не менш красивими бутонами.

Серце очманіло застрибало по всій грудній клітці. Я вже навіть уявила, як Волков з винуватим виразом обличчя переступає поріг мого кабінету…

Однак поріг переступив Єгор!

Одягнений у блакитні джинси, як зараз модно, — трохи потерті, з дірками на колінах. І в білій футболці, що обтягувала кожен м'яз. Його промениста посмішка засяяла, як стоваттна лампочка, варто було мені тільки глянути на молодого чоловіка.

Сказати, що я “оторопіла” — нічого не сказати! Я конкретно ”офігіла” — щоправда, не знаю від чого більше: від нахабства, від упертості чи від швидкості, з якою Єгор намагався взяти мене на абордаж.

— Привіт. Якщо гора не йде до Магомета… — підморгнувши, Єгор швидко опинився біля кушетки й поклав мені на коліна оберемок троянд.

Я взяла квіти обома руками, піднесла їх ближче, щоб понюхати.

І раптом поглянула на чоловіка. А він якось дивно відреагував — закліпав очима й важко ковтнув слину (аж кадик смикнувся на шиї, чого я не змогла пропустити повз).

— Я могла б запитати, що ти тут робиш, але й так усе зрозуміло, — усміхнулася я замість привітання, проте подякувати все ж не забула: — Дякую за квіточки. Дуже милі.

«Мені ніхто так давно не дарував квітів, та ще й таких гарних», — промайнуло в думках.

— Якщо ти вже закінчила працювати, то пропоную провести цей вечір з ненудним, молодим і чарівним чоловіком, — сказав він бадьорим тоном, повним ентузіазму та впевненості.

— Я втомилася, Єгоре… Пробач.

— Якщо втомилася, то я тебе понесу на руках, як королеву. Тільки погоджуйся.

— Мене? На руках? — і засміялася щиро.

Як королеву мене ще ніхто й ніколи не носив на руках. І я б навіть із задоволенням на це подивилася, проте говорити про це не стала.

— Сумніваєшся в мені? — запитав Єгор, і я знизала плечима.

Ні, прямого виклику я йому не кидала. Однак у моєму погляді молодий чоловік все ж щось вловив, тому що за мить забрав у мене квіти. Відклав їх убік.

А я навіть пискнути не встигла, як сильні руки підхопили мене під сідницями. Недовго думаючи, рефлекторно потягнулася до чоловічої шиї. Обняла її міцно-міцно.

— Ти божевільний, — тільки й змогла сказати я, коли Єгор подивився на мене.

— Ні, — похитав головою, — до зустрічі з тобою я був цілком нормальним.

— Тобто, у твоєму божевіллі винна я?

— Я не божевільний… — почав Єгор, але раптом передумав говорити думку до кінця: — До речі, ти легка як пір'їнка.

— Та годі тобі. Не заливай! — засміялася я, задерши голову.

А коли перестала сміятися, помітила, що Єгор очей з мене не зводить. Його погляд з поволокою пройняв до мурашок, і я раптом зрозуміла, що занадто загралася з цим хлопчиком. У нього до мене які-не-які почуття, а я… Втомлена від невдалого заміжжя доросла жінка, яку ніхто й ніколи не любив!

***

Сто років я не каталася на атракціонах, а тому, коли Єгор привіз мене до парку, — відчула справжній захват!

— Ходімо, — потягнув за руку Єгор, і я побігла слідом.

Окрилена якимось дитячим натхненням, я дріботіла на височенних шпильках. Очі горіли, серце скакало, як м'ячик для пінг-понгу. А по венах розливався приємний адреналіновий жар.

Попереду — світлячі різнокольорові лампочки. Купол височенний, а під ним зібрався натовп роззяв. Тільки подивилася в їхній бік, а потім — на Єгора… і зрозуміла, що на сьогодні я пропала. На яскравій вивісці з неоновим підсвічуванням красувався напис: «Тир».

«А на що ти розраховувала, коли Єгор кликав тебе гуляти?» — нагадав про себе внутрішній голос, що прокинувся, як на зло, невчасно. Але відповідати я не стала.

Не замислюючись про те, що буде далі, я просто ловила моменти, приймаючи все як даність. У котрий раз я відчувала себе щасливою. Ну от коли ще так повеселюся, як не зараз?

— Готова стати володаркою отого великого зайця? — Єгор кивнув у бік призу, а я сором'язливо знизала плечима.

Ох… ще ніхто й ніколи не вигравав для мене подарунків! Так, це звичайна м'яка іграшка. Так, мені майже сорок… Але, боже мій, які ж хвилюючі ці передчуття!

Один постріл. Другий. Третій і четвертий…

Як зачарована, я не зводила погляду з гордого профілю Єгора. Як він міцно тримав «воздушку», як примружившись дивився в далечінь, натискав на спусковий гачок — і за мить куля влучала точно в ціль.

Обіцяний заєць, що діставав мені до грудей, вже за п'ять хвилин був урочисто вручений мені в руки. Емоції накрили задушливою хвилею. І, піддавшись їх пориву, я сама не помітила, як підвелася навшпиньки, як мої губи ледь торкнулися гладко виголеної щоки чоловіка.

А Єгор не розгубився. Обняв по-хазяйськи, руки схрестив на талії. Момент напружений — спершу змусив мене завмерти.

Але коли його губи невблаганно почали наближатися до моїх, я чомусь злякалася і в останній момент відвернула голову.

— Вибач, я поквапився, — прошепотів Єгор і все-таки не змарнував нагоди чмокнути мене — не в губи, а в скроню, ледь торкнувшись.

***

Олексій