РОЗДІЛ 10

Одинокий вечір, як і сотні попередніх за останні роки.

Порожня вітальня, диван і телевізор, що працює фоном.
На годинник уже давно не дивилася. Перегортаючи сторінку за сторінкою фотоальбому, дозволяла пам’яті віднести мене в минуле.

Ось тут ми ще молоді й навіть виглядаємо щасливими. Новий рік… Даші три рочки. Вона сидить у тата на плечах і ставить яскраво-червону верхівку на зелену ялинку. Мене на фото немає, але я точно пам’ятаю, що усміхалася в ту мить. Ще б не пам’ятати! Це ж я фотографувала… Зафіксувала щасливу мить на нашу першу «дзеркалку» — Nikon D90 (і досі пам’ятаю назву).

Я довго розглядала фотографію. Трохи сумувала і, майже так само, як п’ятнадцять років тому, посміхалася.

Вхідні двері тихо прочинилися. У коридорі наростав шум, і я машинально повернула голову — ні, це не Даша повернулася додому. Донька не вміє бути тихою: якщо приходить — то з порога дає про себе знати. То щось упустить, то ключі гримнуть на підлогу…

Так тихо може бути тільки Льоша.

Він зайшов до вітальні, коли я вже встигла сховати фотоальбом і тепер сиділа з розумним виглядом, тримаючи пульт у руках і втупившись у телевізор.

— Добрий вечір, Таїсіє… — неквапливо пройшовся кімнатою, зупинився навпроти вільного крісла.

— Добрий…

І замовкла. Чомусь саме зараз мені не хотілося з ним розмовляти. Хай уже швидше йде — куди там збирався, а я залишуся сам на сам зі своїми думками й минулим — там я принаймні була щасливішою.

— Щось шукаєш? — спитала я, не витримавши погляду Волкова. Він так крутив головою, що мало не зламав шию, розглядаючи все довкола.

— Ти сьогодні без ігристого?

— Це запитання чи претензія? — так само зухвало подивилася йому в очі.

— Я просто запитав… Зазвичай ігристе — твій вірний супутник вечорами.

Проковтнула колючі слівця, хоч язик свербів випалити все. Ні, приводу для скандалу я не дам! Тільки не сьогодні, не зараз…

Але Волков не поспішав йти. Бачачи моє показне байдуже ставлення, він вмостився в крісло й теж уставився в телевізор. Це здалося мені підозрілим.

Ага… Він же чекає на відповідь. Вільні стосунки, немоногамія і все таке…

— Ти подумала над моєю пропозицією? — усе-таки не витримав чоловік, і я піймала себе на думці, що Льоша дуже передбачуваний. Хех.

— Подумала, — відповіла холодно, навіть не глянувши на нього.

— І?

— Нічого нового не скажу. Хоча… ні, все ж скажу.

Льоша напружився. Я відчула це з його тихого вдиху.

Помовчавши кілька секунд, я зібрала всі сили, щоб за мить подивитися чоловікові просто в очі. Ми дивилися один на одного довго й не відводили погляду. Просто очі в очі.

І мені вже було байдуже, що він скаже. Я для себе все вирішила. ВТОМИЛАСЯ. Немає більше сил жити так, як ми живемо.

— Волков, давай розлучимось? — мій голос не здригнувся. Чого не скажеш про серце — воно в ту мить билося, як шалене. Гуп. Гуп. Гуп…

— В сенсі? — звів брову, напружився.

Очевидно, не чекав такого повороту.

Ну так…

За вісімнадцять років нашого «шлюбу» — це вперше, коли я запропонувала розлучення. Та що там — запропонувала! Ми з Льошею взагалі ніколи не говорили про розлучення.

— Льош, ти ж усе добре почув. Ти запропонував мені вільні стосунки — я відмовилась. І тепер хочу розлучитися, — видала, як на сповіді.

Волков закліпав очима.

— Ти серйозно, Таю? — намагався виглядати спокійним, але виходило кепсько. Я бачила, як він перебирає пальцями — завжди так робить, коли нервує.

— Серйозно. Ми вже давно чужі одне одному. Донька майже доросла. Вона нас зрозуміє. Не бачу жодних перешкод.

— Тобто, через те, що я запропонував тобі вільні стосунки, ти вирішила одразу подати на розлучення?

— Не одразу. Але вирішила.

— Чому? Давай поговоримо.

Крива усмішка повільно розповзлася по моїх губах.

А сенс у тих нескінченних розмовах?

Якщо чоловік тебе не любить — хоч із прірви стрибай заради нього, не оцінить!

— Льош, ми вже говоримо. І нічого нового один одному не скажемо. Ти мене не любиш. І ніколи не любив. Просто дотримав свого слова, як і обіцяв своїй Юльці в день нашого весілля.

— Вона не моя… — відповів із гіркотою.

А я більше не могла дивитися в знайомі очі. Було занадто багато болю… Щоб не показати, як мені паршиво, як я переступаю через власне серце, просто підійшла до вікна.

Обняла себе за плечі обома руками, хоча мені й не було холодно.

— Це і все, що ти можеш мені сказати, Льошо? Юля — не твоя… Дякую, я в курсі. Ти вже тисячу разів казав. У мене гарна пам’ять, я нічого не забуваю.

Почула, як він підвівся з крісла. Як широким кроком подолав відстань між нами й опинився за моєю спиною.

— Тая, ти зараз кажеш дурниці. Справа зовсім не в цій жінці. Її давно немає… Але ти постійно її згадуєш. Навіщо? Тобі подобається жити минулим? Я ж вибачився… чорт! — він замовк на мить, а потім я відчула, як його сильні руки обняли мене. — Я ж хотів як краще, дурненька…

— Для кого краще, Льошо? — вирвалося з мене з ноткою істерики.

— Я бачив, як ти нещасна. І подумав, раз у тебе з’явився залицяльник — може, це знак? У нас зараз сімейна криза. Важко — я згоден. Але розлучення? Тая, ти добре подумала?

— Подумала, Льошо. Мені не потрібні вільні стосунки. МЕНІ НІХТО І НІКОЛИ не був потрібен, крім тебе. А нещасна я лише тому, що все життя була твоєю нелюбою. Знаєш, як це — коли твій чоловік ставиться до тебе як до частини інтер’єру?

— Я багато працюю.

— Працюєш, звісно… Волков, якщо ти мене не любиш — відпусти до чортової матері! — прошепотіла я, задихаючись. А він ще сильніше стиснув мене в обіймах.

— Не можу. ТИ. МОЯ. Рідна душа… — прохрипів мені на вухо.

Я хотіла піти, але він уперто не відпускав.

Тримав, як кліщами, наче, варто йому хоч трохи послабити хватку — я зникну в ту ж мить.

***