РОЗДІЛ 8

Олексій

Заїхав до друга після роботи у справі — обговорити пару моментів. Слово за слово… і якось само собою все пішло. Артем дістав із мінібару пляшку, звідти ж витягнув колу.

Офіс спорожнів ще годину тому. Друг замкнув його зсередини, вимкнув пожежну сигналізацію, щоб можна було спокійно курити у своєму кабінеті.

— Давай ще по одній — і поїдеш, — Тьомич потягнувся до спорожнілої пляшки, а я підсунув свій келих і відкинувся на спинку крісла. — Чи ти поспішаєш?

— Та куди мені поспішати… — злетіло з усмішкою. Тьомич зиркнув мигцем і теж посміхнувся. — Ну, давай… За здоров’я.

Випив увесь келих одним махом, скривився. Мобільний, що лежав на столі, завібрував. На екрані висвітилася фотографія Дашки та напис капслоком: «ЗАЙЧИК».

— Привіт, татусю, — на тому кінці дроту голос улюбленої дівчинки змусив мене мимоволі посміхнутися.

— Привіт, лисице.

— Чому одразу лисице? Між іншим, я просто так дзвоню.

— Невже?

— Серйозно, тату, — з легкою образою. — Більше не треба нікого влаштовувати на роботу. Люда Миронова була разовою акцією…

Напружився. Перебивати не став, хоч і всередині все скрутилося. Моя мала вже виросла, перетворившись на справжню принцесу. Тільки я все ніяк не можу до цього звикнути… Весь час хочеться піклуватися про неї, соломинку підстелити.

— Ну добре, добре. Не просто так дзвоню. Між іншим, якби ти зараз був удома, я б і не дзвонила зовсім. А так — тебе немає, мами теж. І в кого мені питати дозволу потусити з подружками?

— Де ви збираєтеся тусити?

— Тату… — протяжно відгукнулася Дашка. — Все пристойно і культурно.

— Сподіваюся, татові потім не доведеться згортати комусь шию.

— Якщо ти про Владіка Арсеньєва, то він усе зрозумів з першого разу, — Дашка завагалася. — Тату, я хочу з ночівлею. У Аньки залишуся. Ну татусю, татусю, будь ласка… Обіцяю, о дванадцятій ми будемо вдома.

Зітхнув. Погляд перевів на циферблат наручного годинника. Дашка балакає, звичайно ж. Але тримати малу в їжакових рукавицях — мені якось самому не прикольно.

— Ти зітхаєш. Значить, це «так»?

— Гаразд. Тільки сильно не пустуйте там. І якщо щось — одразу дзвони мені.

— Домовились! Обіцяю не пустувати.

— Даш, а мама де? — раптом спитав я.

— Не знаю. Вона мені не звітує, як і ти. Гаразд, мені пора бігти. Люблю тебе.

— І я тебе, зайчик. Все… давай, не балуйся там.

Залившись сміхом, Дашка назвала мене вередуном і поспішила завершити виклик.

До того часу, як я закінчив розмову з дочкою, Тьомич уже встиг оновити келих і тепер спостерігав за мною, не приховуючи цікавості.

— Усе ніяк не можу звикнути, що вона виросла, — кивнув на телефон. — Слухай, я поїду вже.

— Ти ж нікуди не поспішаєш. Чи з’явилися термінові справи?

— Та які можуть бути справи о дев’ятій вечора? Просто завтра вставати рано, хочеться виспатися.

— Виспатися… угу. Раніше тебе це не зупиняло, — без образ зауважив Тьомич і підніс келих до мого келиха.

***

Попрощавшись із другом, сів за кермо. Зазвичай я так ніколи не роблю, але в кожному правилі бувають винятки.

Їхав жвавими вулицями нічного мегаполіса. Курив… Думки кружляли в голові вихором. Зустріч з Юлею не давала спокою вже кілька днів.

Минуло стільки років. Не бачились. Не чулись. І на тобі… як удар під дих!

Досі пам’ятаю вираз її обличчя. Вона побіліла, наче побачила привида з минулого. Мені теж стало ніяково від цієї зустрічі. Я ж вважав, що вона давно живе за бугром. Займається кар’єрою, як і хотіла.

І раптом… ми знову стоїмо за кілька метрів один від одного. Очманівши, я навіть забув, що поруч зі мною була дружина. Світ тієї миті застиг — точнісінько, як у фільмах.

Я думав, що не пам’ятаю її, що забув… Але варто було їй з’явитися — і пам’ять відкинула мене на багато років тому.

Старі почуття не іржавіють? Брехня… насправді.

Того трепету, який я відчував, коли був молодим пацаном, уже немає. І бути не може. Юля — жінка, яка не просто розбила мені серце. Вона його розтоптала в пилюці і відкинула вбік, наче якесь сміття.

Мотнув головою, змушуючи себе відкинути все геть.

Пішла вона до біса… хитродупа стерва! Було — й пройшло. Крапка. Вона навіть не заслуговує, щоб я про неї думав… Завтра ж звернуся до агентства і попрошу іншого ріелтора — від покупки заміського будинку відмовлятися не збираюся.

***

Під’їхав до будинку. Хотів звернути на паркінг, але раптом побачив позашляховик біля під’їзду. Щось тягнуло туди дивитися…

Через хвилину з боку водія відчинилися двері. Чоловік не вийшов із машини, а вибіг. Потягнув ручку дверцят на себе.

І, блін… знову чортів удар під дих. Тільки тепер не від спогадів минулого кохання.

Взявшись за чоловічу руку, з тачки виходила МОЯ ДРУЖИНА!

***

Липнева ніч була спекотною, а мене пройняв мороз, коли я вийшла з машини Єгора й раптом побачила іномарку Волкова. Я вп’ялася поглядом у знайомі номери — й оніміла…

— Дякую, що підвіз, — поспішно мовила я, але Єгор не поспішав прощатися.

— Які в тебе плани на завтра? — раптом запитав він.

Я озирнулася — машина чоловіка все ще стояла на місці, й мене огорнула хвиля тривоги.

— Єгоре, пробач… Мені треба йти. Ще раз дякую.

Не чекаючи відповіді, я просто обійшла нового знайомого. Але він покликав мене, щойно я відійшла на кілька кроків:

— Таїсія…

— Так?

— Я зателефоную тобі завтра, — не запитав, а просто сказав.

Я машинально похитала головою — мовляв, не треба. Але сказати це вголос не змогла: вся моя увага була прикута до машини чоловіка. Чому він досі там? Невже бачить, як ми з Єгором розмовляємо?

Ох… я тільки встигла про це подумати, як до щік прилила кров.

Я підійшла до під’їзду, провела магнітним ключем… клац. Наказала собі не озиратися. Що б там зараз не відбувалося — я не озирнуся!