РОЗДІЛ 7

Повністю зібравшись, я стояла навпроти дзеркала в коридорі. Волков теж кудись збирався. І хоч після останньої “недосварки” ми майже не розмовляли, я все ж звернулась до чоловіка:

— Льош, підвезеш до мами?

— Мені в інший бік, — спочатку відповів він, але раптом додав: — Гаразд, підвезу. Але тільки якщо виїдемо протягом п’яти хвилин.

— Без проблем. Я вже готова.

Перезирнулись — і раптом помітили Дашку. Одинадцята ранку, а донька досі в піжамі, з припухлими від сну повіками.

— О, королева прокинулася… Даш, а що ти робиш вночі? Нормальні люди вночі сплять, а вдень двіжнячать, — сказала я не строго, але Льоша глянув на мене холодно.

— Не слухай маму. Спи, доню, скільки хочеш. Поки ти моя принцеса — тобі можна все, — ну от... Волков знову хороший татусь у її очах.

— Добре. Якщо так, то… Татку, мені так хочеться нові босоніжки. Вони такі миленькі, біленькі.

Я закотила очі. Треба було тільки глянути на цей погляд — такий милий, майже цуценячий…

Звісно, Волков витягнув мобільний, спитав, скільки коштують босоніжки, і перекинув Дашці на картку навіть трохи більше.

— Дякую! Ти мій найкращий, татусю! — Дашка обійняла батька обома руками, чмокнула в щоку. — Ти найкращий у світі! Люблю тебе!

— І я тебе люблю. Іди вже, лисичко… — тепла усмішка осяяла обличчя чоловіка.

А в мене виникло якесь дивне відчуття. Ревнощі гострою стрілою встромилися в саме серце. Безглуздо — ревнувати до власної доньки, але що вдієш, якщо я ревнувала? Льоша не втомлюється повторювати, що Дашка — його принцеса, що він її любить…

Мені б хоч раз так сказав. Хоч би в п’яному маренні обмовився… 

Ні! Жодного разу. І я у відповідь мовчу. Ще років п’ятнадцять тому казала, що люблю, що він — найкращий у світі. Але більше не кажу. Мій ліміт зізнань у коханні вичерпано — і давно.

***

— Дякую, що підвіз, — відстібаючи пасок безпеки, я вже збиралася вийти з машини.

— Я сьогодні буду пізно, — сухо мовив Льоша, не відводячи погляду від дороги.

— Ну, ок… гаразд, — кивнула я. А що ще можна сказати? Я давно звикла, що Волков рідко буває вдома ввечері. Він більше приходить переночувати, як мені здається.

— Бувай, — промовили майже водночас.

І я зловила себе на думці, що ми знову чужі один одному. Схоже, одноразовий секс у душовій був просто сексом. Розрядкою — для Льоші точно.

Я вийшла з машини, а мама вже чекала біля двору. Льошка їй посигналив, помахав рукою й швидко рушив з місця.

Щойно я підійшла до мами, як вона відкрила обійми.

— Привіт, мамо…

— Привіт. Ти якраз вчасно — допоможеш мені закрутки робити. Батько огірків привіз.

— Багато?

— Та кілограмів п’ятдесят.

Я глянула на годинник, потім швидко відкрила календар у телефоні. 

Так… на п’ятнадцяту в мене записана дівчинка, на сімнадцяту — ще одна. А на дев’ятнадцяту — тренування в спортзалі.

— Чи ти кудись поспішаєш? — мама кивнула на мій телефон. — Як завжди, “справ — по самі гланди”?

— Ну, не зовсім по гланди… Але найближчі три години — я повністю твоя.

***

Після кількох годин продуктивної роботи, коли з мене зійшло сім потів, я безсило впала на диван.

Тридцять банок огірків… І навіщо я на це погодилася?

— Ти з вафлями чи пряниками питимеш чай? — гукнула мама з кухні.

— Ма, нічого не треба. Я просто чай питиму.

Проте мама сприйняла мою відповідь по-своєму — на столі у вазочках опинилися і вафлі, і пряники. Я промовчала. А що казати? У той час як я пів життя воюю із зайвими кілограмами, мама — за бодипозитив (як це тепер модно називати).

«Та в тебе порода така. Ти ширококістна», — завжди переконувала мене мама.

Ну так, ширококістна. А жирок на животі та філейній частині — це теж від широкої кістки?

Чай у кружці виявився занадто гарячим. Залишивши його осторонь, я таки взяла з вазочки одну вафельку. Прикинула в голові БЖВ — біда, звісно. Жири, вуглеводи, майже нуль білка. А цукру скільки… Ну і гаразд, на тренуванні все спалю.

І щоб остаточно заспокоїти голос совісті, залізла в календар на телефоні. Все правильно: сьогодні за планом тренування на 19:00.

— Ну як там у вас справи? Що нового? — поцікавилася мама.

— Та все по-старому.

— Ти не забула, що наступного тижня в батька ювілей?

— Не забула, звісно. От тільки не знаю, що йому подарувати. Може, підкажеш, мам?

— Новий спінінг — буде саме те, — підморгнула мама.

— Та ні… Це якось несерйозно. Татові — сімдесят років, а я йому вудку для риби подарую.

І, помітивши мамин критичний вираз обличчя, одразу додала:

— Гаразд, я щось придумаю.

— А що там Олексій?

Відірвавши погляд від вафельки, я подивилася на маму. Підняла брову. Ну і навіщо вона про нього питає? Знає ж, що я ніколи не скаржуся. НІКОЛИ. І нікому не кажу, що в мене коїться в душі. Що насправді там не сади райські цвітуть — там чорна діра неосяжних розмірів.

Проте для всіх — я успішна жінка, одружена з коханим чоловіком, у нас донька… Красива картина. Хіба не схоже на щастя?

— Все по-старому, — запізніло відгукнулася я.

— Ти вже це казала.

— Може, тому що нічого не змінилося за кілька хвилин, гм?

Я не збиралася образити маму, і якщо відповідь прозвучала трохи різкіше — то тільки тому, що я не хотіла говорити на цю тему.

— Ясно, — зітхнула мама. — Тай, я все розумію. Ти не хочеш мене засмучувати. Можеш нічого не казати… або навпаки, казати, що у вас все добре. Проте я і так все бачу.

— І що ж ти бачиш? Просто цікаво, — легка посмішка мимоволі торкнулася моїх губ.

— Ах, донечко… Мені здається, ми з татом зробили велику помилку, дозволивши тобі вийти заміж за сина Волкових, — почала мама.

Я знову посміхнулася, згадавши, як тоді пресували Льошку: його родичі, мої… З усіх боків обробляли. Навряд чи це можна назвати “дозволом вийти заміж”.