РОЗДІЛ 6

Сон був просто неймовірний…

У яскраво-червоній сукні я танцювала, плавно похитуючи стегнами в такт музиці. Босі ноги тонули в пелюстках троянд.

А десь поруч настирливо дзижчала муха, безжально псувавши весь кайф. Ну коли ще я так від душі повеселюсь — одна, у величезній залі?!

Виявилося, що це зовсім не муха, а телефон. І взагалі — я спала. Що саме по собі стало шоком.

На екрані висвітився незнайомий номер. Не надто замислюючись (та хто взагалі думає спросоння, ще й з похмілля?), я натиснула на зелену слухавку. Затиснула телефон між вухом і плечем.

— Доброго ранку…

— Зовсім не доброго, — пробурмотіла я.

— Це ще чому?

— Бо ти подзвонив і перебив мій класний сон… — почала я, але тут завмерла, глянула на номер уже обома очима. — Стій, а звідки в тебе мій номер? Я ж, здається, вчора тобі його не давала!

У відповідь пролунав гучний сміх.

Я раптом уявила Єгора — високого, худорлявого, але з рельєфними м'язами. І його усмішку… Так, саме ця усмішка першою спливла в пам’яті.

Навіть сіла на ліжку, звісивши ноги. На годиннику майже десята ранку… а може, вже дня?

— Не давала, — спокійно відповів мій новий знайомий.

І хоч вечір пригадувався туманно, я була впевнена — нічого подібного я собі не дозволяла. Ні собі, ні Єгору.

— Ти що, недороблений маніяк?

— Якщо тобі такі подобаються — можу стати твоїм особистим сталкером, — з нахабною усмішкою відпарирував він.

Я аж втратила дар мови.

Алло, хлопче, звідки в тебе стільки самовпевненості? Ми майже не знайомі! Та й золоте кільце на моєму безіменному ти точно мав би помітити!

Поки я підбирала гідну відповідь нахабі, в спальню постукали. Мить… І двері відчинилися без жодного дозволу.

На порозі стояв Волков, дивлячись на мене зі звичним прищуром.

— Уже прокинулась? Я чув, ти з кимось говорила, — пояснив чоловік.

— Ага, — кивнула я й одразу завершила виклик. Телефон заховала під простирадло.

Сором накрив з головою.

Боже, я ж заміжня. За коханим чоловіком. Навіщо я взагалі дозволила Єгору сісти за наш стіл? Чіпкий якийсь… Прямо п’ятою точкою відчуваю — від нього самі проблеми.

Телефон знову завібрував. Я, не глянувши, зменшила гучність, а потім увімкнула «режим польоту». Дзвони тепер хоч у диспетчерську центральної пральні.

— Тая, все добре? — Волков дивився з легким здивуванням.

— Нормально.

— Ти скинула дзвінок… Хто це був?

Пряме запитання чоловіка змусило моє серце тьохнути. Сподіваюся, обличчя залишилося спокійним, а не пунцовим.

— Танюха. Потім передзвоню, — нахабно збрехала я.

— А… ясно. Я там сніданок приготував. Заходь на кухню.

Не чекаючи відповіді, Льоша пішов.

Я підвелася з ліжка, поборола легке запаморочення й підійшла до туалетного столика. У дзеркалі на мене дивилася доросла жінка з пунцовими щоками.

Бляха… Все ж таки почервоніла.

***

Після десяти хвилин я все-таки вийшла зі спальні, приведши себе до більш-менш нормального вигляду. Ще з коридору я почула аромат смаженого м’яса, від чого заурчав шлунок. Якщо Волков на кухні — значить, у нього гарний настрій, — я це зрозуміла за роки нашого сімейного життя.

— М-м-м… Який королівський сніданок, — посміхнулася я, окидаючи поглядом накритий стіл.

Стейк прожарки «медіум», салат із свіжих овочів, молода картопля на гарнір. І чашка ароматної кави.

— У когось хорошій настрій? — не стримала цікавості я.

— Непоганий. Тобі цукрозамінник додати в каву? — відповів Волков, і я кивнула. — Дві таблетки. І молока?

— Угу, — розмовляти з набитим ротом було незручно. Однак я встигла зловити себе на думці, що Льоша добре знає мої звички. Хоча, як і я його. — А ти?

— Вже поснідав. Але якщо хочеш, посиджу з тобою, щоб скласти компанію.

— Хочу.

І він залишився. Заварив собі чашку кави, влаштувався за столом навпроти.

Поки я їла один із найсмачніших сніданків у своєму житті (чого вже гріха таїти — Льоша з кухнею завжди був на «ти»), Волков не відводив від мене очей. Розглядав деталь за деталлю і то хмурився, то ставав задумливим.

— Ти пізно повернулася додому, — почав він.

Я знову кивнула і пробубоніла своє звичне «угу».

— О другій годині ночі.

Його слова зачепили. Відклала вбік столові прибори, витерла губи паперовою серветкою і подивилася перед собою. А Волков теж дивився... Зелені очі, обрамлені густим віялом вій, майже не мигали.

Дивний момент. Здається, ми не сваримося, але настрій уже котився вниз.

— Тая, у тебе є хтось? — прямо спитав він.

У мене навіть у горлі з’явився клубок від несподіванки.

— А у тебе?

— У мене нікого немає, — його голос прозвучав рівно.

— У мене теж…

І ми замовчали. Я продовжила снідати, хоча дуже хотіла дізнатися, навіщо він поставив це дурне питання. Ну щоб що? Волков ніколи не ревнував, да й приводів для цього я не давала. Невже він почув мою розмову з Єгором?

«Та як він міг це почути? У нього ж вуха, а не локатори», — насміхався внутрішній голос, з яким я навіть не намагалася сперечатися. Все так. Льоша просто чув мій голос. І навіть якщо розібрав якісь слова — ну і що? Нічого такого я не сказала Єгору. Зовсім нічого!

Мовчання тягнулося. Я знову відклала столові прибори, потягнулася до чашки кави. Волков продовжував пильно спостерігати за мною. Спокійний, як завжди, але погляд — якийсь дивний, вишукуючий.

— Льоша, а чому ти поставив мені це питання?

Він усміхнувся, пальцями торкнувся свого щетинистого підборіддя. І в цей момент я помітила, що чоловік без обручки. Цікаво, як давно він її зняв і чому? Втім, питати про це мені не хотілося. Я чомусь знала, що відповідь мені не сподобається.

— Мені здалося, що у тебе з’явився хтось.

— Ти б засмутився, якби це було так? — провокаційне питання злетіло з моїх губ швидше, ніж я встигла подумати.