РОЗДІЛ 4

Важка тиша висіла в салоні авто. Охопивши обмотку керма обома руками, Волков зосереджено стежив за дорогою.

Я сиділа поруч, на пасажирському сидінні. Думки вихором кружляли в моїй голові. Люда Миронова не давала спокою, але говорити про цю дівчинку здавалося з мого боку цілковитою дурістю.

— Усе гаразд? — скориставшись вимушеною зупинкою на перехресті, Волков поклав долоню на моє коліно й недовго погладив його вгору-вниз.

Я кивнула у відповідь. Змусила себе посміхнутися, але усмішка вийшла кривою, натягнутою — це, зрозуміло, не вислизнуло від чоловіка. Він голосно зітхнув.

— Ну кажи вже…

— Про що?

— Я ж бачу, тебе щось турбує, — наші погляди зустрілися, і Волков вигнув брову дугою, мовляв, невже, Таю? — Справа в тій дівчинці? Я вгадав?

— І в ній також.

— Хм…

— Що — хм?

На моє запитання Льошка відкрито посміхнувся, але швидко став серйозним, вдягнувши свою звичну маску — холодну, мовби висічену з криги.

— Таю, невже ти настільки низької думки про мене?

— Я такого не казала.

— Не казала, але всім своїм виглядом демонструєш протилежне. Мені не подобаються діти, так зрозуміло пояснюю?

Не подобаються йому діти! А тоді чиї парфуми я вчора відчула? Але сказати це вголос не насмілилася — особливо після того, що було між нами в душовій кабінці за матовим склом…

— Проїхали, Волков.

— Між мною і тією дівчинкою нічого немає. І бути не може — апріорі.

— Я це вже зрозуміла, — схрестивши руки на грудях, я демонстративно відвернулася до вікна. Дурна розмова. Навіть продовжувати не хочеться.

Ми замовкли, кожен залишившись при своїй думці. І хоч крапки над «і» розставлені не були, відчуття недомовленості було відсутнє.

Залишивши межі міста, машина виїхала на трасу. А за десять хвилин звернула з головної дороги. «Зелений мис», — сповіщала вивіска комплексу, куди ми в’їхали.

Я мовчки скосила погляд на Волкова. Це і є його «справи»?

Шурхочучи шинами, машина котилася невеликим схилом. Я замилувалася виднокраєм: яскраво-помаранчеве сонце потопало в білосніжних хмарах, а високі дерева тягли верхівки до неба. Тиша, порушувана лише ревінням мотора, здавалася нереальною, немов із паралельного всесвіту. Давно я не була в таких місцях, де не чутно шуму мегаполіса.

Нарешті, наша машина зупинилася — і не де-небудь, а навпроти високого кам’яного паркана. Волков першим вийшов, я пішла за ним.

— Яке чисте повітря. Відчуваєш? — запитав чоловік, дивлячись уперед.

— Відчуваю. Тільки що ми тут робимо, Льошо?

Замість відповіді Волков просто обернувся. Дивився на мене, усміхаючись своєю фірмовою усмішкою — тією самою, від якої в нього виступали ямочки на щоках. Варто сказати, у нашої Дашки — такі самі. І очі зелені — точнісінько як у батька. Та що там ямочки й очі — донька — наче жіноча версія Волкова, копія…

— Ну ні… Ти серйозно? — я вже здогадалася, навіщо ми приїхали.

— Цілком, — ще одна задоволена усмішка чоловіка. — Я хочу купити цей будинок. Думав зробити вам із Дашкою сюрприз, але так навіть краще — ти сама все побачиш. Раптом не сподобається?

Підморгнувши, Волков узяв мене за руку.

Його мобільний ожив якраз у той момент, коли ми підходили до хвіртки.

— Добре, немає проблем. Ми почекаємо, — сказав він комусь і, завершивши дзвінок, додав: — Рієлторка трохи затримується. Поки оглянемося самі.

— А ключі?

— Мені сказали, де їх узяти. Ходімо, — і потягнув за руку.

Всередині будинок виявився ще шикарнішим, ніж ззовні. Два поверхи, оздоблення — за останніми тенденціями. Мармуровий камін у вітальні, колони з позолотою. Дерев’яні сходи, відполіровані до блиску.

Ми ходили з кімнати в кімнату, розглядали інтер’єр. Льошка прискіпливо оглядав стіни й підлогу, я ж просто милувалася красою.

Цікаво, скільки все це коштує? І звідки у Волкова такі гроші? У нього свій бізнес — не олігарх, але й не бідний. На Мальдіви не літаємо, відпочиваємо здебільшого в межах країни.

— Олексію? — раптом почувся жіночий голос.

— Юліє, ми на другому поверсі, — відгукнувся чоловік. Мабуть, це і була та сама рієлторка.

Я стояла біля вікна й першою почула стукіт підборів по паркету. Потім — вловила запах парфумів: приємний, свіжий, фруктово-квітковий.

Обернулася. Ефектна брюнетка з густим блискучим волоссям стояла за кілька метрів від нас і кліпала очима, ніби шокована.

— Доброго дня… — почала я першою, але тут же замовкла, помітивши заціпеніння на обличчі жінки.

Вона стояла, немов прикута до підлоги. Дивилася на Волкова і, здається, навіть не дихала. Лише тремтяча усмішка на гарно нафарбованих губах видавала хвилювання.

Я глянула на Льошу. Сказати, що остовпіла — нічого не сказати! Чоловік дивився на цю жінку, як зачарований, мовби перед ним привид із минулого. Його обличчя скривилося фантомним болем, очі звузилися.

Мені не знадобилося багато часу, щоб усе скласти в голові.

Це ж його Юля. Та сама, що покинула його і в день нашого весілля кудись полетіла з іншим чоловіком.

Його Юля. Його…

Від цього усвідомлення в мене закрутилася голова, до горла підкотив клубок. Спогади вісімнадцятирічної давнини почали обплітати, мов липка павутина.

— Льошо… — ледь чутно промовила Юлія.

— Юлю, — відповів трохи голосніше Волков.

Мить — інтимна. Ніби двоє закоханих зустрілися через багато років. І чому «ніби»? Вони й були закоханими.

А я?

Я здавалася зайвою в усій цій «прекрасній» картині…

Я думала, що сильна і смілива, що зможу витримати все… АЛЕ!

В одну мить усередині мене щось зламалося, тріснуло — чи навіть розбилося.

Готова розплакатися, я випустила важке зітхання і, сказавши: «Вибачте», — вийшла з кімнати, залишивши цих двох наодинці. Бігла сходами стрімголов. Емоції рвалися назовні. Ще трохи — і розплачуся…

Опинившись на вулиці, я нарешті зупинилася. За мною ніхто не гнався. Тоді чому так шалено калатає серце, мовби відбійний молоток?