РОЗДІЛ 2

Зранку я сто разів пошкодувала, що пила ігристе, та ще й напівсолодке. Від нього моторошно боліла голова, похмілля було лютюче.

Насилу розліпивши повіки, обвела поглядом білосніжну стелю. І знову провалилася в сон, але ненадовго — розбудив дурнуватий будильник, який я забула вимкнути. Сьогодні ж субота, можна і поспати довше.

І я б поспала, мабуть, аж раптом згадала запах жіночих парфумів на сорочці Волкова. Я стояла за його спиною, вдихала в себе солодкий до одуру аромат і ревнувала. Хотіла розставити всі крапки над «і», однак чоловік дав задню — втім, як завжди.

Спробувала встати з ліжка. Сіла, звісила ноги на підлогу. Поглядом випадково натрапила на склянку, наповнену водою, і велику круглу пігулку. Поруч лежала записка — усе там же, на тумбочці біля ліжка.

«Ти знаєш, що з цим треба робити», — голосив її зміст.

Від нападу роздратування мені захотілося жбурнути ту склянку об стіну. Який дбайливий! Пігулочку мені від похмілля підсунув. Я б оцінила цей жест, якби він не був глузуванням — черговим із сотні подібних, якими так щедро завжди обдаровував мене Волков.

Вийшла зі спальні, взявши прямий курс до кімнати чоловіка. Ми давно спимо в різних кімнатах. Уже років десять, як купили цю чотирикімнатну квартиру. Льоша тоді ще радів, як дитя, їй-богу.

«У кожного буде по своїй кімнаті. Твоя, моя і Дашкова», — казав він тоді на входинах. Так і вийшло: три спальні й велика вітальня, де я проводжу самотні вечори.

Без стуку рішуче увійшла до його кімнати, але нікого не застала. І де ж його носить о сьомій ранку? Сьогодні ж субота… Відчайдушний видих вирвався з мене надто голосно. Я вже збиралася йти, аж раптом потягло до шафи. А за хвилину я стояла перед розкритою шафою чоловіка і намагалася знайти сліди на його сорочках — не знаю, що саме я шукала: чи то губну помаду, чи то якийсь запах…

Нічого не знайшла. І навіть розсердилася на саму себе за дурну поведінку, аж раптом у спальні різко розчинилися двері.

Німа сцена. Остовпівши, Льоша застиг у дверному отворі. Дивився на мене своїми величезними очиськами зеленого кольору й не кліпав, як мені тоді здалося.

Я швидко зачинила дверцята шафи. Напустила на себе незворушний вигляд.

— Ти щось шукала? — сухо поцікавився чоловік.

Таргани в моїй голові метушливо забігали.

Що сказати йому? Що шукала сліди його зради? А якщо у Льоші немає іншої жінки, якщо я все собі вигадала сама?

Ох, як мені хотілося помилятися. Однак навмисна холодність чоловіка завжди була добрим ґрунтом для ревнощів. Ну не робот же він, неможливо отак жити, як якийсь механізм. А Волков саме таким і здавався збоку: ранній підйом, спорт, душ, сніданок, робота. І так по колу день у день. Вечори могли відрізнятися: то він із другом зустрінеться, то в нього ділова вечеря з клієнтом…

— Хотіла закинути в прання вчорашню сорочку, — знайшлася, що відповісти, чим викликала в чоловіка скупу усмішку, більше схожу на посмішку.

— Вона вже давно в пранні.

Льоша пройшов повз мене. Зняв через голову футболку, відкинув її на підлогу. Потім потягнувся до спортивних штанів… І я відвернулася. Чомусь не могла дивитися на його ідеальне тіло, виліплене ніби скульптором. У свої сорок три роки Волков мав шикарний вигляд. Стрункий, підтягнутий, із гарним рельєфом на грудях і пропрацьованими м’язами по всьому тілу. Я просто шаленію від його фігури, завжди шаленіла…

— Якщо що, я був на пробіжці, — раптом сказав Льоша.

— Я так і подумала.

Не знайшовши приводу залишитися, я рушила до дверей.

— Ти ж не по сорочку приходила, — промовив він мені вслід.

Ноги самі зупинилися. Різко повернувшись, із гідністю зустріла на собі холодний погляд.

Залишившись в одних боксерах, Волков стояв від мене за кілька метрів. Красивий, як сам бог. Волосся на голові трохи скуйовджене, шкіра на тілі волога й блищить від поту. Я навіть ковтнула в’язку слину, що несподівано утворилася в роті.

І як у нього так виходить: бісити мене і змушувати божеволіти водночас? Я кохаю цього чоловіка, скільки себе пам’ятаю. А ще… я його ненавиджу — особливо останніми роками. Ненавиджу, бо кохаю! Хотіла б розкохати, але це, на жаль, неможливо. Як показало життя, я однолюбка, щоб його…

— Не по сорочку, — схрестивши руки на грудях, я змусила себе дивитися Волкову прямо в очі. — Ми вчора так і не договорили.

— Зрозуміло, — посміхнувся Льошка. — Ну, починай тоді.

— Що починати?

— Як що? Сваритися. Ти ж по це сюди прийшла.

— Так. Ні… Чорт! Я не сваритися прийшла, а розставити всі крапки над «і».

— Ну давай тоді. Розставляй. Тільки швиденько, Тай, добре? У мене ще купа справ сьогодні.

Від заціпеніння я навіть відкрила рота. А Волков, як ні в чому не бувало, дістав із шафи рушник, потім почав вибирати сорочку й краватку.

Я дивилася на його широку спину, перебуваючи в повній розгубленості. Коли в чоловіка є інша жінка, хіба він поводитиметься так спокійно, як Льоша? А з іншого боку, хіба я знала, як поводяться негідники? Адже Волков ніколи не був помічений за цим ділом. Щоправда, ще в самій молодості, майже двадцять років тому, у нього була кохана дівчина, з якою вони розійшлися до нашого весілля. Вона була єдиною жінкою, до кого я ревнувала чоловіка всі ці роки. І досі ревную — не просто так, звісно ж. Мій чоловік зберігає фотографії цієї Юлі на своєму комп’ютері. Ні, він їх не приховує — жодної там секретної папки немає. Просто зберігає файли, як пам’ять про минуле.

Одного разу я його прямо запитала: «Чому ти не видалиш ці фотки?». А він відповів, що це ні до чого, мовляв, минуле для того й є, щоб залишатися лише у спогадах.

Мені було прикро від цих слів. І гірко — як у день нашого весілля, коли я якось підслухала його телефонну розмову з цією Юлею.

«Я її не кохав. І ніколи не покохаю», — сказав він тоді своїй Юлі, маючи на увазі мене.

Чоловік сказав — чоловік зробив. Волков мене так і не покохав, незважаючи на прожиті під одним дахом роки.