РОЗДІЛ 1

Келих ігристого — не найкраща компанія цим самотнім вечором. Гірше за нього може бути лише дощ, що безкінечно ллється за вікном. Гроза з громом — гуркіт такий, що хочеться сховатися в шафі й затулити вуха обома руками.

Але, оскільки я сьогодні трохи вжила для релаксу, рокоти грому не здаються такими лячними, як у моєму дитинстві.

Телевізор звучав фоном. Увімкнула, щоб хоч трохи було гамірно. Що там показували? Та годі й знати. В обіймах із фотоальбомами та пляшкою ігристого, поважно розвалившись, я веселилася вечором п’ятниці як могла.

З коридору почулося шарудіння. Інтуїтивно зменшила на пульті звук, почала прислухатися.

Кроки тихі. Знайомі.

Це Волков повернувся з роботи. Десята година ночі, так. Трудоголік клятий…

Він щойно увійшов до вітальні, а я вже завмерла. Поправила невчасно розкритий на талії халат. Відчула на собі його похмурий погляд спідлоба. І зіщулилася, знаючи, що піде за цим поглядом.

— Знову п’єш? — із кривою посмішкою на губах.

Не довго думаючи, відповіла йому тим самим:

— Знову робота.

Кивнувши, Волков зняв піджак. Кинув його недбало в крісло.

Я думала, він зараз почне читати мені лекції про жіночий алкоголізм, адже останні місяці й справді пристрастилася до цієї справи. Однак Волков мовчки поплентався в бік кухні.

Його навмисна байдужість різонула по живому. Краще б сказав мені своє фірмове щось типу: «Можу знайти гарного нарколога». Або ж просто сказав, що я стала мати кепський вигляд.

Однак ні! Нічого зі звичного не сталося. Здавалося, я стала для нього частиною цього дому. Меблями. Предметом інтер’єру, чи що.

Від усвідомлення, що ми з чоловіком уже давно стали одне одному чужими, мене різко пронизало відчуття порожнечі. Я. НЕ. АЛКОГОЛІЧКА. Я просто не знаю, як ще пережити байдужість коханого чоловіка!

Попленталася на кухню слідом. Застигши у дверному отворі, мовчки спостерігала, як Волков дістає з холодильника їжу в контейнерах, яку я приготувала на вечерю.

Вже за кілька хвилин він сидів за столом. Їв мовчки, вдаючи, що мене впритул не помічає.

— Дуже смачно, — сухо подякував, так і не подивившись у мій бік.

— Невже? Помітив мене? Не минуло й три роки! — сказала я без сарказму. Швидше, з гіркотою, що отруювала всі живі клітинки болем.

Нарешті Волков відірвав погляд від тарілки й подивився на мене. Втомлений. Але холодний, як завжди. Він не дивився, він мене наскрізь буравив.

— Ну що ти так дивишся, Льошо? — із отруйною насмішкою запитала.

— Погладшала, — раптом промовив.

Його одне слово, але яке ж воно виявилося болюче! Я ніколи не була худою, скільки себе пам’ятаю. Але й товстою мене не назвеш. Пані «в тілі». Сімдесят кілограмів і сорок восьмий розмір одягу — хіба це багато?

Я б могла відповісти йому зухвалою колючістю, але воліла підійти і стати за його спиною.

Волков напружився, варто було мені покласти долоні на його плечі. А я продовжила… Нахилилася, кінчиком носа провела по його вуху. Хотіла сказати: «А ти постарів, Льошо». Але не сказала, почувши запах жіночих парфумів. Солодкі. Цитрусові. У мене такими Дашка користується.

Хоч ми з Волковим уже давно на межі розлучення, проте ревнощі гострою стрілою пронизали моє серце. НАСКРІЗЬ!

«Тільки мовчи зараз», — десь усередині мене пропищало, але було тут же подавлено.

— Цікаво, скільки їй років? Двадцять п’ять… Двадцять? — як і раніше стояла за спиною чоловіка і навіть руки не прибрала з його плечей, а тому чітко відчула, як Волкова пересмикнуло від моїх слів.

— Кому, Таю? — не обертаючись.

— Власниці парфумів. Ти пахнеш жіночими парфумами, Волков!

Його посмішку я почула. Розлютилася дуже. Це вся його реакція? Жодних тобі виправдань, розповідей — нічого зі «звичної класики» не буде?

— Чому ти мовчиш? — я обійшла його і тепер стояла поруч.

— Що ти хочеш від мене почути, Таю?

— У тебе є коханка? — запитала те, про що давно думала, але боялася говорити прямо. Та що там говорити прямо, я навіть думати про це боялася…

Замість відповіді він демонстративно підвівся зі стільця, залишивши незакінчену вечерю на столі. Таку зневагу я не змогла проковтнути. Наздогнала його в три лічби і схопила за руку.

— Мила, я надто втомився для скандалу. Давай завтра зранку і з усіма спецефектами, як ти любиш, — підморгнувши, він вирвав свою руку з моїх цупких пальців і зник за дверима ванної кімнати.

Поки Льоша приймав душ, я рвала й метала, не знаючи, куди себе подіти. Його «давай завтра» мені не підходило. Та я ж не заспокоюся, доки все не з’ясую! Якщо в чоловіка з’явилася коханка, то нехай провалюється з мого життя… до бісової матері!

Я втомилася… Господи, як я втомилася за ці двадцять років від його байдужості. Думала, що мого кохання з лихвою вистачить на нас двох, але помилялася. Неможливо постійно віддавати себе, не отримуючи НІЧОГО натомість!

****

18 років тому

Я завжди знала про кохання Олексія до іншої. Усі ці п’ять років… Бачила, чула. І як могла не знати, коли всі його соцмережі були завалені спільними фотознімками з цією дівчиною?!

Олексій Волков. Мій Алекс…

Ні! Не мій… Моїм він ніколи не був, хоча юридично ще опівдні став моїм чоловіком.

— Чи готові взяти за дружину цю прекрасну дівчину? — запитала ведуча під час урочистої церемонії одруження.

Пробубонівши сухе «Так», Алекс глянув на мене з-під насуплених брів і видав тяжке зітхання, яке ніхто із сотні гостей не почув — майже ніхто, почула лише я. Але я ж не гість. Я наречена. Ха! Не наречена, а дружина тепер.

На нас дивилися добряче захмелілі гості. Широко усміхаючись і аплодуючи так, що дзвін стояв у вухах, вони горлали на весь голос «Гірко!».

І нам справді було гірко. Алексу. Мені. І маленькій крихітці, яку я носила під серцем уже чотирнадцять тижнів.

Сім’я без кохання. Навіть не за розрахунком. Через заліт… Фу, як банально. Але тепер це була моя реальність.