Розділ 22.  Майя

Розділ 22
 Майя

 Я відчула це ще до того, як він підійшов. Не флірт – ні, щось інше, більш усвідомлене, бо він не до мене наближався, а перевіряв, де закінчуються межі, які ще ніхто не окреслив у голос. Увесь день Тайлер поводився бездоганно: допомагав, підстраховував, опинявся поруч саме тоді, коли це виглядало цілком природно. З боку все було правильно, але я дедалі чіткіше ловила не його інтерес до мене, а цікавість до реакції Райана. Чесно кажучи, мені було майже байдуже. Тайлер міг бути хоч найхаризматичнішою людиною в цій частині – це нічого не змінювало. Мене ніколи не вражали показна впевненість, гучні жарти чи звичка чоловіків завойовувати увагу будь-якою ціною. Можливо, тому що за своє життя я вже бачила достатньо людей, які красиво говорили, але мало що вкладали у свої слова. Для мене значно важливішими були вчинки, послідовність та надійність. Саме тому поруч із Райаном я почувалася спокійно. Але я також знала його достатньо добре, щоб розуміти: він бачить цю ситуацію зовсім інакше. Райан не ревнував тому, що не довіряв мені, якби справа була лише в мені, цієї розмови взагалі б не існувало. Його ревнощі народжувалися в іншому місці – там, де роками жили досвід втрат, зрад і розчарувань. Там, де світ давно навчив його, що люди можуть піти навіть тоді, коли ти робиш все правильно. І хоч тепер поруч була я, ці старі страхи нікуди не зникли за одну ніч, вони лише стали тихішими. Саме тому мені хотілося не сперечатися з ним, а нагадати одну просту річ: я – не його минуле. І він більше не мусить воювати з привидами людей, які колись зробили йому боляче.

 Я саме закривала шафку та йшла в бік машини, коли відчула, що хтось зупинився поруч. Навіть не піднявши очей, вже знала хто. Всередині не було ні хвилювання, ні цікавості – лише бажання швидше закінчити зміну й поїхати додому. Та, схоже, Тайлер вирішив, що зараз саме той момент, коли варто почати розмову.

– Майє, – сказав він, коли ми залишилися біля машини, перевіряючи обладнання. – Ти сьогодні чудово трималася, не кожен новачок так швидко орієнтується.

– Дякую, – відповіла я спокійно, не піднімаючи голови.

– Райану пощастило, що ти в його команді, – додав він навмисне гучніше.

Я підвела погляд, Райан стояв трохи осторонь та було зрозуміло, що він все чув.

– Нам всім пощастило, – сказала я рівно. – Ми команда Райана.

Тайлер усміхнувся й зробив крок ближче, зі сторони це виглядало надто близько.

– Все одно… – він трохи нахилився до мене. – Якби ти потрапила в іншу частину, думаю, у нас було б… цікавіше.

 Ось тепер так – це була межа, я відступила на крок не різко, а спокійно та повернулася так, щоб нас бачили всі.

– Тайлере, – сказала я чітко, без усмішки. – Зупинимося тут.

 Він кліпнув, ніби не очікував.

– Я не даю підстав для особистих розмов, – продовжила я. – Ні тобі, ні будь-кому іншому. Якщо ти хочеш працювати – я поруч. Якщо ні – тримай дистанцію.

Навколо стало тихо, а команда почала переглядатися між собою.

– Я не мав на увазі… – почав він.

– Мав, – перебила я спокійно. – І я це почула.

 Я бачила, як напружився Райан, як зробив крок вперед  і зупинився.

– Це в останнє, – додала я. – Далі буде розмова з Сіммонсом. Я чітко висловлююся?

Тайлер випрямився, а з обличчя зникла вся бравада.

– Я зрозумів, – коротко сказав. – Вибач.

 Він пішов і я видихнула лише тоді, коли почула, як зачинилися двері ангара.

– Майє, – голос Райана був тихим, але жорстким.

 Я повернулася, він дивився не зло, а якось розгублено.

– Ти не мав втручатися, – сказала я першою. – І ти не втрутився, тому дякую.

– Я був за секунду, – зізнався він.

– Я знаю, – кивнула я. – Але це моя межа і я хотіла провести її сама.

 Він підійшов ближче, тепер між нами майже не було відстані.

– Він робив це спеціально, – сказав Райан. – Щоб зачепити мене.

– Нехай, – відповіла я. – Але він не отримав головного – реакції, ні моєї, ні твоєї.

Він дивився на мене довго та спочатку не порушвав тиші, коли все ж таки додав.

– Ти навіть не уявляєш, – сказав він нарешті, – як це складно – бачити, що хтось намагається тебе привласнити поглядом.

– Тоді запам’ятай, – тихо відповіла я. – Мене не можна привласнити, мене можна лише обрати і бути обраним у відповідь. Я це вже говорила, Райане.

– Ти розумієш, що робиш зі мною? – він ковтнув.

– Так і якщо ти все ще тут, то значить впораєшся. – ледь усміхнулася, не зухвало, а чесно.

 Він кивнув та я була впевнена, що ми зрозуміли одне одного і ще кілька секунд стояли мовчки, без образ та без недомовок. Здавалося, ця розмова мала поставити крапку. Я навіть дозволила собі видихнути, подумала, що найважче ми вже сказали. Що тепер він нарешті перестане воювати з привидами минулого, а я – доводити очевидне.