Розділ 21.  Райан

Розділ 21
 Райан

 Я помітив це не одразу, спершу – чужий сміх. Голосний, занадто легкий для ранку в частині. Потім – його голос серед інших, Тайлер Брукс швидко став своїм, такі люди завжди вміють це робити: кілька влучних жартів, впевнена усмішка, абсолютна відсутність незручності. Ніби вони не заходять у новий колектив, а повертаються туди, де їх давно чекали. Я звик оцінювати людей швидко, робота змушувала. Одного погляду вистачало, щоб зрозуміти, чи можна довірити комусь свою спину в задимленій будівлі.

Тайлер був хорошим пожежником – цього я не міг заперечити. Рухався впевнено, не панікував, не намагався довести всім, що він герой, але була ще одна риса, яку я помітив майже відразу. Він любив бути в центрі уваги, особливо жіночої. Майя цього, здається, навіть не помічала, або просто не надавала значення, вона поводилася так само, як із Сем, Майком чи Ліамом: спокійно, чемно, без жодного натяку на щось більше. Короткі відповіді, робочі питання, іноді усмішка – із тієї самої ввічливості, яка була її природною рисою, але Тайлер читав ці усмішки зовсім інакше. Я бачив, як він щоразу знаходив привід опинитися поруч. То допомагав перенести обладнання, яке вона й сама могла підняти, то нахилявся над картою так близько, що між ними майже не залишалося простору, то кидав якусь репліку, від якої вона ввічливо усміхалася, а він сприймав це як запрошення продовжувати. Найгірше було те, що Майя нічого не робила неправильно, абсолютно нічого і саме це вибивало мене з рівноваги. Ловив себе на тому, що починаю стежити за ним краєм ока, помічав дрібниці, на які раніше навіть не звернув би уваги. Як довго він затримує погляд, легко порушує особистий простір інших, говорить трохи тихіше саме тоді, коли звертається до неї. Це дратувало, не тому, що я не довіряв Майї, бо їй я довіряв більше, ніж будь-кому.

 Я не довіряв світу, не довіряв людям, які звикли брати те, що їм подобається, навіть якщо це вже належить комусь іншому. Колись я вже був тим, кого без особливих вагань проміняли на щось, що здавалося кращим. Після такого мозок починає помічати небезпеку ще до того, як вона стає реальною. Я ненавидів це відчуття, бо воно не було схоже на мене, адже на виїздах я мислив фактами, ризиками, ймовірностями, але коли справа стосувалася Майї, логіка вперто відходила вбік, залишаючи після себе лише один простий, майже примітивний інстинкт – захистити. Найбільше мене дратувало те, що цього разу захищати потрібно було не її, а самого себе від думок, які я зовсім не хотів впускати в голову.

– Майє, – сказав Тайлер, коли ми вже збиралися розходитися після зміни. Він сперся плечем об шафку так, ніби ця розмова давно була запланована. – Якщо що, я знаю чудове місце біля води. Можемо якось після роботи...

– Вона зайнята. – я зробив крок вперед раніше, ніж встиг подумати.

 Голос прозвучав спокійніше, ніж я почувався – низько, твердо і без жодної агресії, але так, що кілька людей поруч інстинктивно замовкли. Майк саме хотів щось сказати Ліаму й осікся на пів слова, Сем лише повільно перевела погляд із мене на Тайлера, ніби вже розуміла, що зараз відбувається. Тайлер випростався й повернувся до мене, на його обличчі не було злості – лише той самий самовпевнений вираз людини, яка звикла, що будь-яку ситуацію можна обернути на свою користь. Він уважно оглянув мене з ніг до голови, оцінював та зважував, чи варто поступатися. Я знав цей погляд: «Хто ти їй такий?» Він не вимовив цього вголос, не потрібно було, бо це питання зависло між нами саме собою. Я відчував, як поруч стоїть Майя, вона не втручалася, не тому, що не могла, вона просто знала: зараз ця розмова не про неї. Вона про двох чоловіків, один із яких ще тільки намагався зрозуміти межі, а інший вже давно їх визначив.

– Справді? – Тайлер ледь усміхнувся.

 В його голосі не було насмішки, швидше перевірка для того, щоб побачити, чи відступлю. Я витримав його погляд абсолютно спокійно. За роки служби я навчився дивитися на людей так, що вони самі починали сумніватися у власній впевненості.

– Так, – відповів рівно. – І я не думаю, що вона зацікавлена.

 На кілька секунд стало так тихо, що було чути, як десь у гаражі зачинилися дверцята машини. Тайлер перевів погляд на Майю, мабуть, сподівався, що вона виправить мене, посміється або пом'якшить ситуацію. Але вона лише спокійно стала поруч зі мною, цього для мене було достатньо, я відчув, як напруга всередині трохи відступає. Не тому, що я «переміг», адже я взагалі не хотів ні з ким змагатися. Просто в той момент стало абсолютно очевидно те, що й без слів давно було правдою. Вона вже зробила свій вибір і стояла зараз саме поруч зі мною.

– Я ніби не через тебе в неї питав, – усміхнувся він, не поступаючись.

Майя вже збиралася щось сказати – я це відчув, але цього разу – ні, не сьогодні.

– То спитай напряму, – відповів я. – І почуй відповідь, яку тобі вже дали.

Він завмер, усмішка зникла остаточно.

– Розслабся, капітане, – кинув він. – Я просто спілкуюся.

– Ні. Ти перевіряєш межі і я раджу тобі цього не робити. – нахилився трохи ближче й понизив голос так, щоб чув тільки він.

– Прийняв, – сухо сказав він. – Але ти занадто багато на неї дивишся, – додав, зачиняючи шафку. – це не дуже проіесійно, кеп.

 Я навіть не обернувся до нього:

– Слідкуй за своїм спорядженням, – відповів спокійно.

– Слідкую. І за обстановкою теж, зокрема за особистою.