Розділ 20.  Майя

Розділ 20
 Майя

 У частині було незвично гамірно, помітила це ще з порога. Це був не звичний робочий шум із раціями, гуркотом спорядження й короткими командами. Ні, сьогодні люди говорили голосніше, сміялися частіше, збиралися маленькими групами й раз у раз поглядали в один бік. Причина знайшлася швидко.

– Новенький, – кинула Сем, проходячи повз із чашкою кави. – Тайлер Брукс. Перевели з сусіднього округу.

 Я машинально подивилася туди, біля шафок стояв чоловік років тридцяти. Високий, широкоплечий, із коротким темним волоссям. Він виглядав так, ніби був тут вже не перший день: легко сміявся з чиїхось жартів, невимушено тиснув руки хлопцям і зовсім не виглядав людиною, яка хвилюється через новий колектив. Мимоволі згадалося, як кілька місяців тому так само стояла я. Незнайоме приміщення, незнайомі люди, постійне відчуття, що будь-яка помилка стане приводом засумніватися, чи твоє це місце. Напевно, саме тому мені стало трохи шкода його. Перші дні завжди найважчі, навіть якщо ти добре вмієш вдавати впевненість. Він помітив мене майже одразу та не вагаючись, рушив просто в мій бік.

– Майя, так? – усміхнувся, простягаючи руку. – Тайлер.

– Приємно познайомитися. – я відповіла рукостисканням. – Майя.

– Багато про тебе чув.

– Сподіваюся, нічого кримінального. – ледь усміхнулася.

– Кажуть, ти одна з найкращих у команді. – він коротко засміявся.

– Кажуть значно більше, ніж варто, – легко відмахнулася я.

 Для мене це була звичайна розмова, ще одне знайомство з новим колегою та нічого більше. Я не вдивлялася в нього, не шукала підтекстів. Просто пам'ятала, як багато для мене колись означало звичайне дружнє «ласкаво просимо». Але коли він затримав на мені погляд на кілька секунд довше, ніж це було потрібно для звичайної ввічливості, я краєм ока відчула інший погляд Райана. Він нічого не сказав, продовжував розмовляти з Майком так само спокійно, як і хвилину тому. Та я вже навчилася читати його краще за слова. Ледь напружена щелепа, схрещені на грудях руки і той майже непомітний погляд, який на мить ковзнув від мене до Тайлера. Якби я не знала його так добре, то нічого б не помітила, але я знала і зрозуміла, що мій спокій зараз закінчився, а його – тільки починав проходити перевірку.

 Тайлер говорив легко, з гумором, ніби ми давно знайомі. Пара жартів, комплімент на межі доречності.

– У нас рідко бувають такі яскраві, – сказав він з усмішкою. – Чесно, ти тут як спалах. Частині пощастило з волонтеркою – певен, ти тут швидко з усіма знайшла спільну мову.

 Я зловила себе на тому, що Райан мовчить та не втручається, просто дивиться, проте в цьому погляді було щось гостре.

– Слухай, Тайлере, – сказала я спокійно, не підвищуючи голосу. – Давай одразу розставимо крапки над «і».

У приміщенні стало тихіше, хтось з хлопців перестав сміятися.

– Я тут не заради компліментів, – продовжила я. – І не заради уваги, я – частина команди та хочу, щоб до мене так і ставилися.

– Звісно, я не хотів… – він трохи підняв брови здивовано, але усмішка зникла.

– Я знаю, – м’яко, але твердо перебила я. – Просто тримаймо професійну дистанцію, так буде простіше всім.

 На мить зависла тиша, потім хтось хмикнув, Сем кивнула – мовляв, так і треба. Тайлер відступив на крок.

– Прийнято, – вже серйозно сказав він. – Без образ.

 Я кивнула й повернулася до столу з кресленнями, відчуваючи дивний спокій. Кордони були окреслені чітко, при всіх. Тільки тоді я підняла погляд і зустрілася з очима Райана. Він дивився на мене інакше, не холодно, не суворо, а з повагою і з ревнощами, яких навіть не намагався приховати. Відвела очі першою, але всередині усміхнулася.

 Хай звикає, – подумала я. – Я не чиясь територія. Я – вибір. І сама вирішую, кого підпускати.

 Виїзд виявився саме з тих, про які потім ще довго згадують у частині. Все пішло не за планом із першої ж хвилини. Старий двоповерховий склад палав вже кілька десятків хвилин. Полум'я виривалося крізь вибиті вікна, густий чорний дим затягував небо, а частина даху вже обвалилася всередину. Металеві балки небезпечно скрипіли від температури, уламки бетону час від часу сипалися вниз, здіймаючи хмари пилу й попелу. Біля входу нас вже чекали перелякані працівники. Один із них, задихаючись, повторював лише одне:

– Там ще людина... Він не вийшов...

 Райан швидко оцінив ситуацію, коротко вислухав диспетчера й почав роздавати команди. Його голос залишався рівним навіть серед сирен, тріску вогню й криків навколо.

– Працюємо швидко. Дах нестабільний. Ніхто не геройствує. Якщо конструкція почне складатися – виходите негайно.

 Я лише коротко кивнула, адреналін вже розливався по тілу, роблячи кожен рух точним і чітким. Маска, перевірка балона, рукавички, сокира – все давно стало автоматичним. Ми зайшли всередину слідом один за одним, всередині було майже нічого не видно. Дим ковтав світло ліхтарів, гаряче повітря обпалювало навіть крізь захисний костюм, а під ногами постійно хрустіло скло й уламки дерева. Запах гару змішувався з пилом так сильно, що навіть через маску відчувався металевий присмак у горлі. Спочатку ми рухалися разом із Райаном, він йшов попереду, час від часу коротко озираючись, щоб переконатися, що я поруч. Одного такого погляду вистачало, щоб зрозуміти: він контролює ситуацію, але склад виявився більшим, ніж показували плани. Один із проходів повністю перекрила обвалена балка, і командування швидко змінило маршрут.