Розділ 19.  Райан

Розділ 19
 Райан

 Останнім часом це стало майже традицією. Після особливо важких змін ніхто не поспішав роз'їжджатися по домівках. Ми залишали форму в частині, перевдягалися й йшли всією командою в невеликий паб за кілька кварталів. Без офіційності, без розмов про роботу, хоча вони все одно час від часу поверталися до пожеж, смішних історій чи чергових підколів Майка. Я дивився на своїх людей і ловив себе на думці, що давно не пам'ятаю вечорів, коли мені було так легко. Ми сміялися, сперечалися, перебивали одне одного, а Майя вже давно перестала бути «новенькою». Вона стала своєю настільки природно, ніби була тут завжди. Вона вже знала, над чим сміятиметься Сем, коли Ітан почне розповідати історії, коли Майк неодмінно спробує когось спровокувати на суперечку. Щоразу, коли я дивився на неї, ловив її усмішку у відповідь.

 Саме тому той вечір нічим не відрізнявся від інших, принаймні до тієї миті, поки я не помітив її, ще до того, як вона зайшла всередину. Висока постать біля входу, бездоганно вкладене волосся, впевнена хода, яку я колись впізнав би серед сотні людей – Вікі. Минуле, яке свого часу забрало в мене значно більше, ніж просто стосунки. Наші погляди зустрілися лише на мить, всередині щось машинально ворухнулося – не біль, не образа, навіть не злість. Швидше пам'ять, та сама, що іноді нагадує про старі опіки, хоча вони вже давно загоїлися. Колись цього вистачило б, щоб весь вечір був зіпсований. Я почав би аналізувати кожне слово, кожен її погляд, думати про те, що зробив не так, чому все закінчилося саме так. Я знав цей стан надто добре, але цього разу сталося зовсім інше. Я просто перевів погляд в бік, Майя саме сміялася з чогось, що розповідав Майк, ледь похитуючи головою. Її червоне волосся м'яко відбивало тепле світло ламп, а очі світилися тим спокоєм, який останнім часом все частіше асоціювався в мене з домом.

 В ту мить я зрозумів, наскільки великою є різниця між цими двома жінками. Одна любила мене доти, доки поруч було легко, а я був сильним, впевненим, зручним. Вона бачила тільки світлі сторони й пішла тоді, коли життя показало все інше – втому, страх, мовчання, мої темні кути, які я сам роками боявся комусь показати. Інша з'явилася саме тоді, коли цих темних сторін було найбільше. Майя не намагалася їх виправити, не просила мене стати кимось іншим, не рятувала мене від мене самого. Вона просто залишилася, побачила весь безлад всередині мене й не зробила жодного кроку назад.

 Мабуть, саме це і є справжній вибір – не любити людину тоді, коли з нею легко, а залишатися поруч тоді, коли бачиш все – і світло, і темряву. Я ледь усміхнувся сам до себе, бо минуле несподівано перестало бути тим, що тягне назад. Воно стало лише доказом того, який шлях я вже пройшов, а все найважливіше сиділо зараз поруч зі мною, сперечалося з Майком через картоплю фрі й навіть не здогадувалося, що кількома хвилинами раніше остаточно звільнило мене від людини, яку я колись так довго не міг відпустити.

– Райане, – пролунав знайомий голос.

 Я підвів очі, Вікі стояла поруч із нашим столом, як завжди бездоганна: акуратна сукня, ідеально вкладене волосся, впевнена усмішка, яка колись могла вибити мене з рівноваги одним лише поглядом.

– Не думала, що зустріну тебе тут.

– Привіт, Вікі, – спокійно відповів я.

 Вона не поспішала йти, ковзнула поглядом по столу, по хлопцях, ненадовго затрималася на Майї, а тоді знову подивилася на мене.

– Давно не бачилися. Ти зовсім зник.

 Колись після такої фрази я б почав шукати правильні слова, намагався б пояснити, виправдатися чи хоча б зрозуміти, що вона хоче почути. Тепер не відчував потреби ні в чому з цього.

– Роботи багато, – коротко відповів я.

– А пам'ятаєш, як ми після змін теж любили сидіти в таких місцях? – вона ледь усміхнулася, ніби чекала, що розмова сама собою стане довшою.

 Пам'ятав, але спогад більше нічого в мені не зачіпав, бо поруч тихо сміялася Майя, сперечаючись із Майком про щось абсолютно безглузде. Вона навіть не намагалася втрутитися в цю розмову й не дивилася на мене з тривогою чи ревнощами. Просто залишалася собою, саме ця спокійна довіра вразила мене сильніше за будь-які слова. Я мимоволі накрив її долоню своєю, вона повернула голову, зустрілася зі мною поглядом і ледь усміхнулася без запитань, без потреби щось уточнювати.

 Тоді я остаточно зрозумів, наскільки різними можуть бути стосунки. Тоді я трохи нахилився до Майї й тихо, так, щоб почула тільки вона, сказав:

– Дякую, що ти тут.

– Я ж казала, що не збираюся зникати. – вона легенько стиснула мої пальці.

 Мені вперше за дуже довгий час стало байдуже, хто стоїть поруч із нашим столом і що залишилося в минулому. Моє місце більше не було там, воно було тут поруч із жінкою, яку я вже не хотів відпускати ні на крок. Подивився ще раз на Майю, вона усміхалася, її зелені очі відбивали вогні вулиці.

– Ти й досі не боїшся океану? – тихо пожартував я, щоб розрядити напруження.

– Ні. Коли ти поруч. – вона засміялася й торкнулася мене плечем.

 За якийсь час вечір почав повільно розчинятися. Ліам першим викликав таксі, Сем із Джейсоном ще сперечалися про те, хто програв більярд, Майк вже втретє обіцяв, що «наступного разу точно всіх переможе», хоча ніхто йому не вірив. Ми прощалися без поспіху, потискали руки, обіймалися, домовлялися про наступну зміну, ніби цей вечір був лише ще одним доказом того, що команда перестала закінчуватися разом із робочим днем.