Розділ 15.  Райан

Розділ 15
 Райан

 Коли по рації повідомили, що Майя і Ліам пішли в бічне крило, у мене всередині різко щось стиснулося. Я цього не показав, попросту не мав права, бо капітан не панікує, не чіпляється за імена, не думає про когось одного – він думає про завдання, але я думав. Кожна секунда тягнулася надто довго, кожен тріск в ефірі різав слух. Я ловив себе на тому, що слухаю не зміст повідомлень, а її голос – чи живий він, чи рівний, чи спокійно вона дихає. Як тільки зв’язок із ними зник, я відчув те, чого давно не було – страх, голий і липкий. Не за результат операції, а за неї. Я знав, що Майя не розгубиться, що вона сильна, зібрана, що не втече першою. Саме це й лякало – вона залишиться, якщо потрібно. Коли ми їх знайшли, коли я побачив її живу, неушкоджену, із сажею на обличчі й вперто зібраними руками – мене накрила хвиля, від якої хотілося сісти просто там, на бетон і видихнути. Але я знову лишився капітаном, спочатку перевірив Ліама, віддав команди, зробив все правильно, а всередині все тремтіло.

 Дорога назад у частину була тихою, ніхто не говорив – не тому, що не було чого сказати, а тому, що всі відчували одне й те саме. Я сидів поруч із Майєю, дивився прямо перед собою та зрозумів: якщо зараз не торкнуся її – не витримаю. Повільно, майже непомітно, я торкнувся її руки, не стиснув, а просто дав зрозуміти: я тут. Вона не здригнулася, не відсунулась, лише повернула голову, подивилася на мене та усміхнулася спокійно, тепло, так, ніби все на своїх місцях. Ми їхали так до самої частини – у тиші, знашими пальцями, що ледь торкалися одне одного і з відчуттям, що щось між нами остаточно перестало бути випадковим.

 Джейсон чекав на мене в кінці боксу. Сидів на лаві, пив захололу каву й дивився так, ніби бачив не сьогоднішній виїзд, а все моє життя одразу.

– Ти сьогодні залишився, – сказав він замість привітання.
– Я завжди залишаюся, це моя робота. – я всміхнувся.

– Ні. Раніше ти залишався сам, а сьогодні – з кимось. – він похитав головою.

 Я видихнув і сів поруч, деякий час ми мовчали.

– Ти перестав відштовхувати, – продовжив він спокійно. – Не лише її, себе теж.

– Я не хочу все зіпсувати. – я подивився на підлогу.

– Зіпсуєш, якщо знову втечеш, – сказав він просто. – Ти все життя звик виживати, Райане, але життя – це не завжди пожежа.

– Ти завжди вмів сказати так, що це дратує. – криво всміхнувся.

– Отже, влучив у точку. – він ледь усміхнувся краєм губ.

– Вона бачить мене і не намагається переробити. – кивнув.

– Тоді не втрачай це, такі люди трапляються нечасто. – Джейсон підвівся, поплескав мене по плечу.– І, до речі гарна робота сьогодні. Ти був лідером, не одинаком, як після свого призначення. Райане, я ще тоді знав, що краще за тебе з цим не впорається ніхто, коли радив Симмонсу саме тебе на цю посаду. Знав, що ти не підведеш.

 Посидівши ще секунду, я відчув дивний спокій. Ніби хтось нарешті підтвердив: я йду правильно. Майк з’явився в частині ближче до обіду – без попередження, як завжди. У дверях спершу з’явилася його усмішка, а вже потім – Лукас, який тягнув за собою рюкзак розміром із половину себе.

– У мене вихідний зірвався, – сказав Майк. – Можеш приглянути?

 Лукас вже стояв посеред частини й розглядав все довкола так, ніби потрапив у Діснейленд.

– Тут справжні пожежники? – спитав він, широко розплющивши очі, роблячи вигляд, що вперше потрапив в частину.

– На жаль, – відповів я. – І деякі з них навіть занадто справжні.

– Тато каже, ти найсильніший. – малий засміявся і тут же підбіг до мене.

– Він бреше, – втрутилася Майя, виходячи з кабінету. – Найсильніша – це я.

Лукас витріщився на неї, на червоне волосся, усмішку та впевненість.

– Ти… – він замислився, добираючи слово. – Досі як вогонь.

– У хорошому сенсі чи мені вже вибачатися? – Майя підняла брову.

– У хорошому! – впевнено сказав він. – Вогонь – це круто, але якщо ним не вміти керувати, все згорить.

– Оце філософія, – усміхнувся я. – І хто тебе цьому навчив?

– Я сам знаю. Але можу навчити її. – Лукас гордо випростався.

– Ну, вчи. – Майя присіла перед ним навпочіпки.

 Він озирнувся, ніби перевіряючи, чи ніхто не підслуховує таємну розмову і сказав:

– Спочатку не треба злитися, бо вогонь відчуває злість.

– Це складно, – чесно сказала вона.

– Тоді треба дихати, – він показав, як глибоко вдихнути. – Отак. І уявити, що ти велика, але добра.

 Я впіймав себе на тому, що усміхаюся як ідіот.

– А якщо все одно спалахне? – спитав я.

– Тоді ти допомагаєш, ти ж пожежник. – Лукас подивився на мене серйозно.

– Тобто ви вдвох будете мене рятувати? – Майя розсміялася.

– Ні, – сказав Лукас і похитав головою. – Ми будемо поруч, щоб ти не боялася.

 Вона на мить замовкла, а тоді тихо:

– Мені подобається такий план.

 Ми провели з ним пів години, малий «гасив» уявні пожежі, командував нами, пояснював Майї, як «тримати полум’я всередині», а я підігравав, вдаючи суворого інструктора.

– Райане, – сказав він у якийсь момент, – ти маєш тримати її ось так. – взяв мою руку та поклав її на плече Майї. – Щоб вона знала, що не одна.

Я відчув, як вона напружилась, а потім – розслабилась.

– Ну як? – спитав Лукас.

– Працює, – чесно відповів я.

 Майя підняла на мене погляд, в ньому було щось нове, таке тихе та справжнє.

– Дякую, – сказала вона йому. – Ти хороший вчитель.

– Я знаю, – відповів він без тіні сумніву. – А ви хороші пожежники.

 Майк забрав Лукаса за годину, той махав нам рукою, виходячи, й гукнув:

– Бережіть вогонь!

 Коли двері за ними зачинилися у частині стало незвично тихо. Майя подивилася на мене й раптом сказала: