Розділ 13. Райан

Розділ 13
 Райан

 Стояв біля столу й майже не слухав розмов. Люди, сміх, музика – все це було лише фоном. Я прийшов заради Адама і якщо бути чесним, заради того, щоб довести собі, що минуле більше не має наді мною влади. Вважав так до того моменту, поки не відчинилися двері кухні, бо тоді я перестав дихати.

 Майя вийшла спокійно, не усвідомлювала, що в цю мить зібрала на собі весь мій світ. Коктейльна сукня підкреслювала її фігуру – спортивну, живу, справжню. Не глянцево-ідеальну, а таку, до якої хочеться доторкнутися, відчути тепло шкіри під пальцями. Я раптом зрозумів, що раніше бачив її лише в русі – у формі, джинсах, розтягнутих футболках, а зараз вона була іншою і водночас тією ж самою. Макіяж був акуратний, не різкий, волосся вкладене, але не строго. Червоні пасма ловили світло, ніби справді світилися зсередини і її запах. Чорт, цей запах – вишня в шоколаді з м’якою, теплою ноткою ванілі. Він ударив у голову сильніше за будь-який алкоголь, такий знайомий, вже майже рідний, той самий, який я щоразу вловлював, коли вона проходила повз у частині, але тоді не дозволяв собі затримуватися на цьому відчутті. Тоді цей запах мене дратував, а тепер я йду туди, де його чую. Тепер – не міг не затриматися поруч із нею.

 Хтось поруч засміявся, а я навіть не повернув голови, бо, було зрозуміло, що саме в цей момент у вітальню зайшла Вікі. Раніше я б відчув це одразу, її поява завжди змінювала повітря, але зараз я помітив її тільки тому, що хтось вимовив її ім’я. Подивився і не відчув нічого, ні спалаху, ні болю, ні бажання. Просто красива жінка з минулого, яка колись означала надто багато, а тепер майже нічого. В той час Майя стояла біля стіни, з кимось розмовляла і я ловив себе на тому, що шукаю її погляд. Коли вона нарешті подивилася на мене, всередині все стиснулося не різко, не боляче, а якось тепло, тихо та точно, вона не усміхалася навмисно, не грала. Просто зустріла мій погляд і в цьому було більше, ніж у всіх словах, які ми не сказали. Тієї миті стало зрозуміло, що мені не потрібно обирати між минулим і теперішнім. Минуле вже саме обрало піти, а теперішнє пахло вишнею в шоколаді, дивилося зеленими очима й стояло босоніж у моєму житті – спокійно, впевнено, по-справжньому, все важливе вже тут і я більше не хочу відводити погляд.

 Не пам’ятаю, як опинився поруч із нею, просто в якийсь момент шум у вітальні став надто гучним, а відстань між нами – нестерпною. Вона стояла біля вікна, тримала келих, дивилася в ніч. Я відчув її запах ще до того, як вона повернулася – вишня в шоколаді, тепла ваніль, щось домашнє й небезпечно притягальне.

– Ти дуже красива, – сказав я тихо. – Не «сьогодні», не «в цій сукні», а просто – ти.

 Вона подивилася на мене трохи здивовано, але без кокетства, здалося, що почула не комплімент, а правду.

– Дякую, – відповіла спокійно.

 Я ковтнув повітря, мені раптом стало важливо сказати не щось ефектне, а щось справжнє.

– Я… – почав і замовк, але потім все ж сказав: – Коли ти вийшла з кухні, я зрозумів, що після цього весь вечір дивився тільки туди, де ти, навіть коли не усвідомлював цього.

 Вона відвела погляд на секунду, потім знову подивилася на мене, в її очах не було докору, лише увага.

– Мені з тобою спокійно, – додав я і сам здивувався, наскільки це було чесно. – І це лякає найбільше.

 Вона ледь усміхнулася, в цей момент я почув сміх Вікі десь за спиною, раніше я б озирнувся, зараз – ні.

– Завтра вечеря, – сказав я, знизивши голос. – З батьками.

 Її брови ледь помітно піднялися, але Майя далі слухала не перебиваючи мене.

– Я знаю, що це непросто, – продовжив я. – Але мені важливо, щоб ти була поруч. Не щоб щось доводити, просто щоб ти була.

Дивився на неї, не відводячи очей – вперше не захищаючись, не жартуючи.

– Я не прошу рятувати мене, Майє. Я просто не хочу бути там один.

Тиша між нами була щільна, справжня, вона зробила крок ближче.

– Я піду, – сказала вона тихо. – Якщо ти цього хочеш.

Видихнув так, ніби щойно дозволив собі вдихнути вперше за довгий час.

– Дякую, – сказав я.

 Це було більше, ніж слово, ми стояли поруч, плечем до плеча. Вечір тривав, музика грала, люди сміялися, але для мене він вже перевернувся, бо я обрав не минуле і не страх. Я обрав її присутність.

 За якийсь час я затримався в кутку кухні, спостерігаючи, як Вікі намагається пожвавити розмову з хлопцями, а Майя сміється тихо, ніби довкола нікого немає. Серце стиснулося від короткого спалаху роздратування – я зрозумів, що більше не можу вдавати, тому підійшов до Майка, який стояв біля барної стійки, і він тихо сказав:

– Скажи чесно, – сказав Майк, – ти справді вважаєш, що все нормально минуло?

– Ти про Вікі? – відповів я. – Це було моє рішення.

– Саме так, – спокійно додав Майк. – І давай розберемо рішення, а не емоції.

– Розбирай. – я насторожено подивився.

– Пункт перший – ти доросла людина – маєш право спати з ким хочеш.

– Уже краще, – додав я.

Майк тихо видихнув:

– Пункт другий, – продовжив він. – Ти знав, що відчуваєш симпатію до Майї, не заперечуй. Ти її не приховував ні від команди, ні від себе.