Розділ 12.  Майя

Розділ 12
 Майя

 Я вийшла з частини пізніше, ніж зазвичай. Голова все ще гуділа після його слів – «нічого не означало». Повторювала цілий час їх собі подумки, як заклинання, бо якщо сказати достатньо разів – стане легше, але не стало. За рогом я почула тонкий та переляканий гавкіт.

– Ей! – чийсь сміх. – Дивись, як тремтить!

 Пришвидшила крок  і побачила цуценя, воно було маленьке, брудне, притиснуте до паркану. Двоє хлопців років сімнадцяти копали землю поруч із ним навмисно лякаючи.

– Припиніть! – різко сказала я, підходячи ближче. – Що ви робите?

– А тобі яке діло? – один із них усміхнувся. – Це просто собака.

Цуценя скиглило й намагалося сховатися, але паркан не давав.

– Відійдіть від нього, – мій голос здригнувся, але я не відступила. – Негайно.

Вони не слухали.

– Розслабся, – другий зробив крок до мене. – Іди своєю дорогою.

Не роздумуючи я стала між ними й цуценям. Серце від страху калатало так, що, здавалося, вони це чують.

– Я сказала – досить. – трохи голосніше додала я.

– Проблем шукаєш? – ступив в мій бік один із них.

В цей момент пролунав інший голос, він був спокійний та низький.

– Проблеми знайшли ви.

 Хлопці обернулися, Райан стояв за кілька кроків, руки в кишенях, погляд холодний, як перед входом у вогонь. Він не кричав, йому й не треба було, попросту стояв зовсім спокійно, ніби не втрутився в конфлікт, а просто зупинився дорогою додому. Без поспіху, без демонстративної загрози, саме тому його поява відчувалася так гостро. У ньому була та дивна впевненість, яка не потребує доказів. Він не займав більше місця, ніж потрібно, не підвищував голос, не робив різких рухів, але простір навколо нього сам змінювався, підлаштовуючись під його присутність. Ліхтарне світло ковзало по різких лініях обличчя, по широких плечах, по темній куртці, я усвідомила, що навіть зараз, після всіх тих слів, які певний час намагалася викинути з голови, мій погляд все одно знаходить його першим, це дратувало.

 Дратувало те, що образа нікуди не поділася. Я досі пам'ятала його рівний голос: «нічого не означало». Пам'ятала надто добре і все ж, дивлячись на нього зараз, я не могла обдурити себе. Була якась особлива сила в тому, як він тримався. Не агресія – навпаки, щось значно небезпечніше. Контроль, той самий контроль, який дозволяє людині залишатися спокійною там, де інші вже кричать або б'ються. Вогнеборець, командир, чоловік, який звик входити туди, звідки всі виходять. Найгірше було те, що я це помічала, те, як хлопці раптом втратили свою зухвалість, а один із них відвів погляд першим та, як навіть повітря між ними змінилося. І ненавиділа себе за те, що разом із полегшенням від його появи відчула ще дещо – безпеку. Якась вперта частина мене, якій було байдуже на гордість, образу й здоровий глузд, вже вирішила: якщо Райан поруч, нічого не станеться.

 Мене це злило навіть більше, ніж його слова, бо серце, схоже, не цікавилося моїми образами. Воно впізнало його раніше, ніж я встигла собі нагадати, що повинна триматися осторонь і від цього стало лише гірше.

– У вас є п’ять секунд, – сказав він. – Потім я викликаю поліцію і повірте, вам не сподобається, чим це закінчиться.

– Психи. – хлопці переглянулися та один сплюнув.

 Вони пішли, а присіла навпочіпки біля цуценяти. Воно тремтіло, тулючись до мене.

– Все добре, – прошепотіла я.

Райан підійшов ближче та присів, обережно торкнувся лапи цуценяти, а тоді підняв голову. Наші погляди зустрілися вперше після тієї розмови лише на мить, але цього вистачило. В його очах не було звичної впевненості чи холодного спокою, яким він зазвичай прикривався. Там промайнуло щось інше – важке, тихе, майже болісне. Може провина, а може він теж пам'ятав кожне сказане тоді слово, та здавалося наче шкодував про них. Його рука випадково торкнулася моєї, коли ми одночасно потягнулися до цуценяти, але ледь відчутно, самими пальцями. Райан завмер на частку секунди, ніби обпікся, а потім одразу відсмикнув руку.

– Вибач, – тихо кинув він.

 І відвів погляд першим, так, ніби дивитися на мене зараз було значно важче, ніж дивитися у вогонь.

– Він поранений, – тихо сказав. – Треба в клініку.

 Ми поїхали разом, всю дорогу я тримала цуценя на руках, відчуваючи, як воно поступово заспокоюється.

 У клініці було гамірно, пахло ліками й тривогою.

– Місць на перетримку немає, – втомлено сказала медсестра. – Максимум – лікування. Далі самі.

– Я не можу взяти його. У мене… – я запнулася. – Поки немає умов. – глянула на Райана.

Він мовчав секунду. Потім сказав:

– Я візьму. – він тихо сказав після невеликої паузи.

– Ти? – здивовано підняла очі.

– Так, – знизав плечима. – Але з умовою.

– Якою? – напружилася.

– Поки малий лікується, ти будеш за ним доглядати, приходити та допомагати. – він подивився на мене уважно, проте не холодно, не різко. – Я в цьому не дуже тямлю, а ти не відвернулася від нього.