Розділ 10.  Майя

Розділ 10
 Майя

 Ранок пах кавою й металом – як завжди, пожежна частина прокидалася швидко: без розмов, без зайвих рухів. Я вдягнула жилет, перевірила планшет, намагаючись не думати про те, що Райан десь поруч. Сьогодні мене взяли з собою на невелике завдання – перевірка старої складської будівлі після скарг на проводку й тріщини в перекриттях. Нічого критичного, принаймні, так сказали. Я йшла слідом, уважно звіряючи схеми, порівнюючи реальність із тим, що було на екрані. Все йшло нормально, поки я не зробила крок вперед і не помітила обсипаний край підлоги, миттєво під ногою щось тріснуло.

– Майє! – голос Райана вдарив різко, мов ляпас.

 Він опинився поруч швидше, ніж я встигла зреагувати, схопив мене за лікоть і різко смикнув назад.

– Ти взагалі думаєш?! – зірвався він. – Ти тут не на екскурсії! Будь уважною!

Всередині щось обірвалося, бо я не очікувала того, що він підійме на мене голос знову.

– Я… Я дивилась план, – тихо сказала. – Там цього не було.

– Тут не «там»! – він ступив ближче, надто близько. – Один неправильний рух – і тебе витягував б вже не я!

 У його очах було все – злість, напруга, страх – все, крім байдужості.

– Я впораюсь, – видихнула. – Я не дитина, Райане.

 Він завмер лише на мить, але цієї миті вистачило, щоб я побачила те, чого раніше вперто не помічала. Його злість була несправжньою, точніше – вона була не про мою помилку, не про тріснуту підлогу, не про порушення інструкцій і навіть не про роботу. Вона була про страх та чомусь я згадала всі ті тижні: додаткові завдання, які він доручав саме мені, нескінченні перевірки, прискіпливі запитання, погляди, що затримувалися на секунду довше, ніж потрібно. Раніше мені здавалося, що він просто вимогливий. Що я – новенька, а він звик все контролювати. Зараз, коли його рука все ще міцно стискала мій лікоть, а в синіх очах плескалося щось надто схоже на паніку, ця версія почала тріщати. Адже люди не дивляться так через звичайну помилку.

– Ні, – сказав він глухо, відступаючи на крок. – Ти тут ще ніхто, якщо не можеш цього зрозуміти – краще взагалі не лізь під ноги. Чому ти зайшла туди без підтвердження? – його голос був вже не строгим, а жорстким.

– Я оцінила обстановку, – відповіла я. – Ризик був допустимий.

– Ти зірвала протокол і вийшла за межі наказу!

 Кілька людей озирнулися, він рідко підвищував голос – саме тому це різало слух.

– Люди не постраждали і я  теж не постраждала, Райане. – витримала його погляд.

– Бо пощастило. – зірвався він.

– Бо я вмію працювати, просто в мене немає такого досвіду, як у тебе. Я лише перевіряю плани евакуації, – тихіше додала я.

– Ні, – різко відповів він. – Бо сьогодні система витягнула тебе, а не ти її. – пауза вдарила сильніше за крик. – Далі працюєш не зі мною, – додав він холодно. – І тримайся від мене подалі на виїздах, це наказ.

 Слова вдарили болючіше за підвищений тон. Він відвернувся різко, ніби поставив між нами стіну.

– Тримайся подалі від небезпечних зон і від мене теж, – повторив він.
– Прийнято, кеп. – кивнула один раз.

 Та залишилася стояти, відчуваючи, як всередині піднімається клубок. Не від сорому – від того, що він щойно врятував мене й одразу відштовхнув. Він не злиться на мене, а боїться і, здається, найбільше – самого себе поруч зі мною. Я глибоко вдихнула, випрямилася й повернулася до роботи, але з цього моменту все змінилося, бо коли чоловік кричить, щоб відштовхнути – значить, вже занадто близько.

 З того випадку, щось зміниося, я відчувала це шкірою. Райан більше не дивився на мене, проходив повз так, ніби я – частина стіни, віддавав команди всім – крім мене і чомусь це боліло сильніше, ніж його різкість раніше. Сем помітила першою.

– Ей, Вогняна, – сказала вона спокійно, наздоганяючи мене біля машини. – Ти сьогодні надто тиха.

– Просто працюю, – відповіла я, не підводячи очей.

– Ага. Звісно. – вона примружилася, перевела погляд туди, де Райан перевіряв обладнання та хмикнула.

 Ми лишилися вдвох на кілька хвилин – рідкісна розкіш у цьому хаосі.

– Він зірвався на тебе, – сказала Сем не як запитання, а як факт.

– Це частина роботи. – я знизала плечима.

– Ні, – вона похитала головою. – Це частина його проблем.

– Про що ти?– глянула на неї.

– Райан не кричить на тих, хто йому байдужий, він кричить, коли боїться. – Сем сперлася на машину, схрестила руки, але слова влучили точно.

– Він хвилюється, – обережно сказала я. – Але робить вигляд, що ненавидить мене.

– Бо так простіше, – всміхнулася вона. – Ненависть – чудовий спосіб не визнавати, що тобі не все одно.

– І що мені з цим робити? – я ковтнула.

– Нічого, не виправдовуйся та не зникай. – пауза. – І не дозволяй йому вирішувати за тебе, ким ти тут можеш бути. – Сем подивилася на мене уважно, без жартів.

– А якщо він продовжить? – тихо спитала я.