Розділ 9. Райан

Розділ 9
 Райан

 Не очікував, що цей вечір буде таким дивним. Адам сказав, що заїдемо до них просто на чай після довгого дня. Я налаштовувався на спокійний вечір, але щойно ми зайшли – побачив їх.

– Майя… – ледь не зірвалося в мене, але я встиг взяти себе в руки.

 Вона сиділа за столом поруч з іншою дівчиною, я її, здається, колись вже бачив, акуратно розклавши креслення й нотатки. Її червоне волосся світилося в м’якому світлі, а зелені очі ловили відблиск лампи. Чорт забирай, вона виглядала зовсім невимушено, таке враження, що завжди була тут.

– Що це таке? – тихо пробурмотів я собі. – Як вона тут опинилася?

Адам помітив моє напруження і лише з усмішкою кивнув:

– Розслабся, брате, вони живуть неподалік, Емілі просто запросила їх на чай.

 Я глибоко вдихнув, намагаючись втримати звичний суворий вираз обличчя, але всередині все кипіло. Це було безглуздо, Майя не була моєю дівчиною, ми навіть не були друзями в тому сенсі, який дає право на ревнощі. Вона дратувала мене з першого дня: сперечалася, ставила під сумнів мої слова, дивилася занадто прямо й ніколи не намагалася справити враження. То чому мене так зачепило побачити її тут? Чому раптом захотілося знати, з ким вона проводить вечори, кому усміхається ось так легко й невимушено? Вперто переконував себе, що це просто цікавість, професійна увага до людини з моєї команди. Але правда була значно небезпечнішою, Майя вже перестала бути просто волонтеркою, вона оселилася в моїх думках набагато швидше, ніж я був готовий визнавати. Найбільше дратувало те, що поруч із нею я втрачав звичну впевненість у власному контролі.

– Райане, а це… – сказала Емілі усміхаючись, – Софі, моя давня подруга, ви бачилися в нас на весіллі, але, мабуть, не пам’ятаєте одне одного – ми втратили зв’язок одразу після нього. Вони обидві живуть зовсім поруч.

– Радий повторному знайомству, – видавив я, намагаючись звучати спокійно, але мій погляд мимоволі затримався на Майї довше, ніж слід.

– Райане… – почулася тихо Софі, – схоже, твої думки зараз десь зовсім не тут.

 Тоді я ледь сіпнувся, намагаючись переключитися на братову балаканину й його жарти, але щоразу, коли погляд Майї зустрічався з моїм, всередині виникала дивна напруга. Не роздратування, не звична іронія – щось нове, бо я завжди вважав себе людиною, яка контролює ситуацію. На викликах, під час пожеж, у найгірші дні – контроль був тим, на чому тримався мій світ, але поруч із нею цей контроль починав давати тріщини. Мене дратувало, як легко вона почувалася серед людей, яких знала всього кілька тижнів. Дратувало, що Емілі усміхається їй так, ніби вони подруги вже багато років, що Софі сміється з її жартів  найбільше – що мені самому хотілося бути частиною цього моменту. Хотілося знати, про що вона думає, коли задумливо крутить чашку в руках, чому усміхається, коли дивиться у вікно, чому поруч із нею я раптом починаю помічати речі, на які раніше не звертав уваги. Я вперто називав це цікавістю, але що довше дивився на неї, то складніше було брехати самому собі і саме це лякало мене значно більше, ніж будь-яка пожежа.

– Вона непроста, – пробурмотів я собі під ніс, – і це до біса дратує.

 Всередині щось сіпнулося, коли Майя усміхнулася або розсміялася з жарту Софі. Я не хотів визнавати, але вона займала мої думки навіть тут, у гостях у брата. Адам і Емілі говорили про справи, а я сидів навпроти, спостерігаючи за нею й намагаючись зрозуміти, що робити з цим дивним змішанням поваги, роздратування і чогось ще, чому я поки не можу підібрати назву.

– Чорт, – пробурмотів я, коли Майя на мить повернулася до мене, – ця «Вогняна» вже всюди.

 В ту мить я зрозумів, що ніщо вже не буде як раніше. Навіть звичайний візит до родини брата перетворився на маленьку перевірку моїх власних емоцій. Ми сиділи у вітальні, Адам захоплено розповідав щось про ремонт кухні, Софі сміялася, а я намагався зосередитися на розмові, хоча очі постійно знаходили Майю. Вона стояла біля вікна, трохи нахилившись над планшетом, виправляла якісь нотатки і мені стало дивно важко відвести погляд.

– Так, – сказав я, роблячи вигляд, що розглядаю книжки на полиці, – Майє, це правда, що ти така скрупульозна навіть поза роботою?

– Ну, я намагаюся робити все важливе правильно, інакше навіщо взвгалі починати? – вона обернулася й ледь усміхнулася.

– Ти надто відповідальна, мені це подобається й водночас дратує. – всміхнувся, трохи нахилившись до неї.

– Це як саме? – запитала вона з легкою насмішкою. – Мені вже варто хвилюватися?

– Можливо, – відповів я з ледве помітною усмішкою. – Або просто мені слід взяти до уваги, що «Вогняна» вміє робити все ідеально, а я нічого з цим не вдію, або почати давати тобі ще більше роботи, щоб подивитися, на скільки тебе вистачить. – усміхнувся я.

– О ні, якщо кеп вирішить завалити мене роботою, у мене не залишиться часу з ним сперечатися! – заперечила вона, закочуючи очі.

– Може він саме цього й добивається? – додав я майже пошепки.

– Не дочекається! – збентежено відповіла.

 Вона почервоніла лише на мить, ледь помітно, але я все одно це побачив. Побачив і зненацька відчув дивне задоволення від того, що вперше за весь час мені вдалося вибити її зі звичного спокою. Майя завжди була зібраною, впевненою, готовою до будь-якої словесної атаки, а зараз на кілька секунд втратила рівновагу. Щоправда, майже одразу повернула собі контроль і засміялася, але я вже встиг запам’ятати цей момент. Її сміх був легким і щирим, без вдавання чи кокетства. Зелені очі блищали в теплому світлі лампи, а коли вона закотила їх на моє чергове зауваження, я раптом зрозумів, що чекаю саме цих реакцій. Чекаю її усмішок, жартів, навіть суперечок, це було неправильно, небезпечно, але відвести погляд ставало дедалі важче.