Розділ 8. Майя

Розділ 8

Майя

Я зрозуміла, що він мені подобається, надто просто. Без гучних думок та зізнань самій собі, просто в один момент помітила. Це був звичайний ранок у частині, запах кави, тихі розмови, хтось сміявся в кімнаті відпочинку. Перебирала папери на стійці, коли двері відчинилися, всередину зайшов Майк – втомлений, але задоволений. Поруч із ним йшов хлопчик років восьми. Світловолосий, із величезним рюкзаком і таким серйозним виразом обличчя, ніби він вже дорослий.

– Ей, чемпіоне, – сказав хтось у мене за спиною.

 Я обернулася на голос, бо це був Райан, він присів навпочіпки перед хлопчиком.

– Ну що, Лукасе, готовий до пригод на вихідних? – скуйовдив йому волосся.

– Дуже! – радісно відповів той. – Тато сказав, що ми поїдемо туди, де динозаври!

– У студію Юніверсал, – уточнив Майк, підходячи ближче. – Якщо ти не передумав.

– Я? – Райан усміхнувся. – Ти ж знаєш, я ніколи не відмовляюся від динозаврів.

 Я усміхнулася, сама не розуміючи чому та не встигла відвести погляд.  

– А ти хто? – Лукас раптом подивився на мене.– Я тебе раніше не бачив тут.

– Я Майя, – відповіла я, присідаючи поруч. – Працюю тут нещодавно.

– Ти пожежниця? – перепитав він із сумнівом.

– Майже, – розсміялася я. – Швидше їхня підтримка.

– Вона нас тут всіх тримає в порядку, – додав Майк.

Лукас уважно мене роздивився, а потім раптом видав:

– А ти з нами поїдеш?

– Я? – розгубилася.

– Так, – впевнено кивнув він. – З тобою буде веселіше.

– Не хочу заважати… – я підняла погляд на Майка.

– Та годі, – знизав він плечима. – Якщо хочеш – поїхали, компанія тільки краща.

 Я подивилася на Райана, він стояв прихилившись до столу, дивився на мене так, ніби рішення вже прийняте, але він не квапить.

– Поїхали, – сказав спокійно. – Це просто день.

 В цей момент я подумала, що хочу не займатися планами евакуації, не просто вихідний, а бути частиною цього маленького «просто дня».

– Добре, – сказала я, усміхнувшись. – Поїхали.

– Ура! Тоді ти сидітимеш поруч зі мною! – Лукас радісно підстрибнув.

– Гей, це вже змова проти мене? – Райан усміхнувся.

– Ти все одно великий, – серйозно відповів Лукас. – Займаєш багато місця.

 Ми всі розсміялися та поки вони обговорювали, хто нестиме рюкзак і скільки морозива можна з’їсти за день, я зловила себе на думці: мені добре тут. З ними, з ним і, здається, саме в цей момент щось всередині мене тихо клацнуло, давши початок тому, що згодом все переверне.

 Ми їхали в машині Майка, Лукас влаштувався на задньому сидінні, бовтаючи ногами й ставлячи запитання швидше, ніж хтось встигав відповідати. Я сіла поруч із ним, а Райан попереду, біля Майка.

– А ти правда гасив пожежі? – спитав Лукас у Райана, нахилившись вперед.

– Правда, – відповів той, не обертаючись. – І не одну.

– А страшно було? – малий мотав ногами дивлячись на Райана з захватом.

– Іноді, але коли знаєш, навіщо ти там – страх не головне. – Райан замислився на секунду.

 Лукас кивнув, ніби це була найлогічніша відповідь у світі.

– Я теж не боюся, – заявив він. – Я буду пожежником, як тато і ти, або дресирувальником динозаврів.

– Чудовий план, – усміхнувся Майк. – Можна поєднати.

 Я розсміялася і впіймала погляд Райана у дзеркалі заднього виду. Він дивився не на дорогу, а на мене та не одразу відвів очі.

– А ти, Майє, ким хотіла бути? – раптом спитав Лукас.

– Я не знала, якщо чесно. – знову розгубилася.

– Майє? – ще спитав Лукас, не відриваючись від вікна. – А чому тоді в тебе волосся червоне?

Я ледь усміхнулася.

– Червоне? Хм… Не знаю, може хотіла бути русалкою? – трохи пожартувала я, намагаючись приховати легке збентеження.

– Русалкою? А в русалок волосся синє! Або зелене! – Лукас заусміхався і зробив здивоване обличчя.

– То у класичних, – сказала я з вдаваною серйозністю. – А я – експериментальна версія.

– Рідкісний вид? – уточнив Лукас прижмурившись.

– Дуже, який водиться тільки біля пожежних частин і кавоварок.

Майк пирснув зі сміху, Райан тихо хмикнув попереду.

– Я так і думав, – сказав він не приховуючи посмішки. – Маскування слабке, але легенда хороша.

– Я не готувала звіт для перевірки, – відповіла я. – Тож доведеться повірити на слово.

– А ти вмієш плавати? – Лукас нахилився до мене ближче.

– Вмію.