Розділ 6.  Райан

Розділ 6
 Райан

 Сьогодні був один із тих днів коли все починається надто рано, а всередині все кипить: думки про минулі помилки, про Вікі, про те, що вчорашній виїзд знову показав – я не можу повністю контролювати команду і тепер ще ця «Вогняна». Я зайшов у частину, натягнувши звичний суворий вираз обличчя. Мій погляд одразу знайшов Майю – вона вже стояла з кресленнями, впевнена й спокійна, ніби була тут завжди і все ж щось у мені стиснулося.

– «Вогняна», – пробурмотів я тихо сам до себе, – подивимось, на що ти здатна сьогодні.

 Команда була на місці: Ітан і Маркус вже переглядалися, Сем спостерігала зі своєю звичною хитрою усмішкою, підштовхуючи нас до чергової гри.

– Гаразд, – сказав Маркус, ляснувши долонею по столу. – Давайте чесно. Скільки хвилин ви даєте «Вогняній», перш ніж Кеп рознесе її план у пил?

– Три, – не моргнувши відповів Ітан. – І це якщо він у гарному настрої, тобто сьогодні півтори.

– Я ставлю на неї, – спокійно вставила Сем. – Не з доброти душевної, вона вперта. Такі вас, капітане, зазвичай пережовують і випльовують.

– Дякую за підтримку дисципліни в підрозділі, – сухо кинув я.

Майя підняла очі від схем і невинно уточнила:

– Я правильно розумію, що мене зараз колективно використовують як ранкову розвагу?

– Ні, – сказав Майк. – Як експеримент із високим ризиком займання капітана.

Сміх прокотився кімнатою, я тільки видихнув крізь ніс.

– Чудово, тоді зробимо корисний цирк. – постукав пальцем по столу. – Практика. Об’єкт – складський блок С-12, два входи, один хибний вихід, стара вентиляція. Хто швидше й реалістичніше збере робочий маршрут – той і правий. Час пішов.

– О, змагання, – Майя усміхнулася так, ніби їй щойно запропонували гру, а не перевірку. – Кеп, ви впевнені, що хочете програти публічно?

– Все. Стоп. – я підняв палець. – Ще одне «кеп» і ти йдеш перевіряти підвал. Сама з Маркусом і його філософськими розповідями про гідранти.

– Ей! – обурився Маркус. – У мене чудові розповіді.

– Саме тому, – сказав я. – Надто довгі й без фіналу, я впевнений, що хочу тиші на п’ять хвилин, – відрізав грубо. – Це різні речі.

 Я дивився на неї і злився по-справжньому, бо вона не боялася, не підлещувалася, не намагалася бути зручною. Тому що мені це подобалося сильніше, ніж мало б.

Кімната загуділа, таймер на планшеті клацнув. Я спостерігав, а вона працювала швидко та без метушні. Не вгадувала – рахувала, перевіряла кути, другорядні шляхи, затримки диму. Не «красиво», а практично, тоді я зрозумів – вона справді бачить простір, а не просто малює його. Зрозуміло, що я закінчив раніше, значно раніше і міг би рознести її маршрут якби прискіпувався або зіграв у жорсткість та став тим капітаном, якого вони очікують. Але я бачив головне: її варіант – живий, робочий і, чорт забирай, сміливий.

– Час, – сказав я. – Показуйте що є.

Ми поклали схеми поруч.

– Ну? – Маркус вже нахилився. – Зараз буде страта чи диво?

– Тут, – сказав я повільно, – Нестандартно. – провів пальцем по її лінії обходу.

 Вона не виправдовувалась, а лише дивилася прямо.

– Але… – продовжив я, – якщо вогонь піде по верхній кишені, то її маршрут виведе ланку швидше, ніж мій.

У кімнаті запала така тиша, бо ніхто не повірив, що я щойно визнав її правоту. Вона вдарила сильніше за будь-який жарт, бо ніхто не очікував почути це саме від мене.

– Зачекайте, – кліпнув Ітан. – Це зараз капітан офіційно визнав поразку?

– Це зараз капітан визнав робоче рішення. – я знизав плечима.

– Запишіть дату, це історичний день. – Сем задоволено усміхнулася.

 Майя не стрибала від радості, не тріумфувала. Лише подивилася на мене уважно, тепло, з легкою зухвалістю:

– Дякую, кеп, я ціную, що ви вмієте красиво програвати.

– Не звикай, – відповів я. – Це разова акція.

 Але всередині вже знав – я не піддався, а попросту обрав правду і це було для мене небезпечніше ніж поразка.

 Сьогодні був особливий день: на вечерю після виїзду до нас заїхали мій брат і його дружина. Адам і Емілі були разом так довго, ще мабуть, зі шкільних років. За все життя брат кохав тільки одну жінку, це мене завжди дивувало. Він не бачив нікого окрім своєї Емілі – вона була для нього центром всесвіту, а для мене – як сестра. Я ще не знав, що вони приїдуть, тому це трохи вибило мене з рівноваги. Адам завжди був прямим і різким, любив підколювати мене, а Емілі – м’яка й спокійна, але з гострим розумом. Вони знали мене краще за всіх та  напевно помітили б мою реакцію на Майю раніше за інших.

– Райане, – сказав Адам, підморгнувши, – а це хто в нас? Новенька?
 Я стиснув кулаки, стримуючи роздратування.

– Так, – відповів я сухо. – «Вогняна», сьогодні буде ще одна перевірка подивимось, як вона впорається.

Емілі глянула на мене уважно й ледь усміхнулась:

– Ти знову перевіряєш новеньких надто жорстко? – тихо спитала вона.