Розділ 5.  Майя

Розділ 5
 Майя

 Я вийшла з пожежної частини, глибоко вдихнула вечірнє повітря Лос-Анджелеса й усміхнулася, бо день був справді неймовірним.

– Я впоралася, – тихо сказала я вголос, ніби закріплюючи це як факт, а не просто емоцію.

 Всередині все ще дзвеніло – від напруги, адреналіну й радості. Команда мене прийняла, навіть сама думка про це пришвидшувала пульс.

– Привіт, мамо! У мене новини!– дістала телефон і набрала маму.

– По голосу чую – хороші, – одразу відповіла вона. – Розповідай.

– Розповім ввечері з всіма подробицями, але коротко: мене взяли.

– Майє… – вона видихнула так тепло, що я майже побачила її усмішку. – Я тобою пишаюся.

– Давай сьогодні зберемося вдома? Чай, торт, розмови, без цього вього пафосу.

– Ідеально.

– І давай покличемо Софі, – додала я. – Це вона підштовхнула мене подати заявку. Хочу вас познайомити.

– Обов’язково клич, доню.

 Я завершила дзвінок і ще кілька секунд стояла нерухомо – просто дихала. Такі моменти не можна прокручувати – їх треба проживати.

 Місто гуло довкола: машини, світло вітрин, голоси, запах кави й випічки з найближчого кафе. Лос-Анджелес здавався величезним живим організмом. Трохи лячним. Дуже привабливим. І чомусь серед всього цього шуму в голові знову виник Райан. Високий – значно вищий за мене, темне волосся, доглянута борода, холодні сіро-блакитні очі людини, яка звикла брати ситуацію під контроль раніше, ніж вона виходить з-під нього. Широкі плечі, сильна спина, форма сидить так, ніби пошита спеціально для нього. Жодної показної бравади – лише відпрацьована роками дисципліна. Він виглядав як чоловік, у якого все розкладено по поличках, але відчувався – як людина, в якій щось надламане й надійно зачинене зсередини і це я відчула одразу. Його різкість була не пихою, а роздратування – не через мене. Це було схоже на хронічне внутрішнє перенапруження, він постійно тримає вагу більшу, ніж повинен. Від цього – дивно – але мені стало його шкода.

– Чудово, Майє, – пробурмотіла я сама до себе. – Перший день – і вже психологічний портрет капітана.

 Я тихо засміялася, але правда була в іншому: він мене зачепив. Не зовнішністю – хоча так, він був небезпечно привабливий – а напругою, щільністю присутності. Поруч із ним повітря ставало жорсткішим. І ще – реакцією, бо його дратувало, що я не гублюся, відповідаю рівно, не прогинаюся. Отже, він звик до іншої поведінки.

 Вітер торкнувся волосся, пасма розсипалися по плечах вогняними нитками. Я машинально їх поправила.

– Що ж, капітане-не-кеп, – тихо сказала я, – подивимось, хто з нас перший виведе іншого з рівноваги.

 Та зловила себе на тому, що усміхаюся. День не тільки починався та щось підказувало мені: найцікавіше в цій історії – зовсім не креслення і не маршрути евакуації.

 Телефон у руці задзвонив, на екрані висвітилося ім’я Софі. Я усміхнулася й швидко відповіла на дзвінок:

– Привіт, Софі! – сказала я, намагаючись, щоб радість у голосі не була надто гучною.

– Майя! – вигукнула Софі, ніби в унісон зі своїми емоціями. – Як ти? Що нового?

– У мене чудові новини! – випалила я не стримавшись. – Мене прийняли в команду пожежної частини! Щоправда, на випробувальний термін, але все ж! Вони дали мені прізвисько «Вогняна», – засміялася я в слухавку.

– Щооо?! – Софі захихотіла, її голос звучав радісно й заразливо. – Ого, «Вогняна» – це ж неймовірно! Я так пишаюся тобою!

– Дякую, – усміхнулася я. – І знаєш що? Я подумала – може, сьогодні зберемося в мене вдома: чай, торт… Я майже не п’ю алкоголь, тож просто теплий вечір.

– Чудово! – сказала Софі. – Я із задоволенням, до речі, хочеш – зайду раніше й допоможу тобі підготуватися?

– Так, буде супер, – відповіла я. – Хочу, щоб ти познайомилася з моєю родиною. Вони чекають зустрічі з тобою.

– З радістю! – Софі засміялася. – Ну що ж, тоді до вечора, «Вогняна».

 Я поклала телефон і усміхнулася сама до себе. День був довгим, насиченим і трохи виснажливим, але саме такі миті – дзвінки, маленькі перемоги, підтримка друзів – робили все недаремним. Я ще раз вдихнула вечірнє повітря, уявляючи затишну атмосферу дому: тепле світло, аромат свіжого чаю, солодкий торт і сміх мами та Софі. І вперше за довгі тижні в грудях розлилося відчуття справжнього спокою й радості.

 Щойно я зачинила за собою двері, як мене огорнув запах свіжого чаю й солодкого торта. Мама вже ставила на стіл чашки, а тато сів поруч усміхаючись так, ніби знав все наперед.

– Ну як, Майє? – спитала мама з теплом і зацікавленням.

– Мене прийняли! – видихнула я, ледве стримуючи усмішку. – На випробувальний термін, але я офіційно в команді пожежної частини!

– Ого! – здивувався тато й міцно поплескав мене по плечу. – Це ж неймовірно!

 В цей момент знову подзвонили у двері, я побігла відчиняти. На порозі стояла Софі – із сумкою на плечі та широкою усмішкою.