Розділ 4. Райан

Розділ 4
 Райан

 Я розплющив очі лише тоді, коли сонце вже заливало кімнату крізь щілини жалюзі. Голова гуділа після вчорашньої «нічної спроби забути», як я це називав. Красуня, коктейлі, сміх, занадто багато розмов про речі, що не мали жодного значення. Запізнення на ранкову зміну здавалося неминучим. Затримка в дорозі тільки посилила роздратування, кожна дрібниця, що заважала дістатися частини вчасно, ставала окремим приводом для злості.

 Голова гуділа, легкий трем від кави, яку я так і не допив вчора ввечері і неприємне відчуття порожнечі після спроби забути Вікі.

– Чорт… Чому я досі думаю про неї? – подумав я, різко відкинувши ковдру.

 Ніч із тією дівчиною, ім’я якої я навіть не пам’ятав, була спробою витіснити Вікі з голови. Спрацювало частково: тіло втомилося, емоції притупилися, але думки про неї залишилися. Кинув погляд на порожню чашку, зім’яті простирадла і сумку, яку забув поставити біля дверей. Дівчина вчора, так, вона була красива, але я навіть не можу згадати, як її звати. Лише глухе роздратування: як я дозволив собі розмінятися на безглузде?

– Чудовий ранок, Райане, – пробурмотів я сам до себе, підводячись. – Спершу голова тріщить, тепер ще й робота.

 Одягнувся швидко, але недбало, глянув у дзеркало: очі червоні, погляд мутний, але звично суворий. Всередині клекотіла суміш втоми й злості, сьогодні все піде не так, це було вже зрозуміло.

 Дорогою до частини думки про Вікі не відпускали. Після того як вона обрала кар’єру журналістки й поїхала в інше місто, я намагався її забути. Але вона була надто жива, не з тих, після кого лишається порожнеча – з тих, хто лишає слід. Іноді вона приїздила до Лос-Анджелеса у відрядження. Коротка зустріч, усмішка і рівновага летіла шкереберть. Кожен «випадковий» перетин у місті ангелів доводив: світ замалий, щоб просто вимкнути її зі своїх думок.

 Згодом я зрозумів дещо важливе: це була не любов. Не та, що зігріває, а була образа за те, що вона поїхала. За те, що обрала кар’єру, а не нас, що я не зміг її втримати і не сказав вчасно всього, що мав. Саме образа тримала її в моїй голові щоночі, щоразу, коли я намагався знайти їй заміну й не знаходив. Я брехав собі: «Це вже не Вікі, це просто звичка», але знав – ні. Чіплявся за гірку прив’язаність до того, що вже пішло і я ще не був готовий відпустити. Не через любов – через впертість болю.

 Кожен крок до пожежної частини давався важко. Шум машин, запах бензину, холодний ранковий вітер – все лише підкручувало напругу.

– Просто переживи цей день, – сказав я собі. – Жодних помилок, жодних відволікань.

 Я ще не до кінця прокинувся, коли на всіх парах влетів у частину – вона вже стояла там. Невисока, з довгим червоним волоссям і зеленими очима. Від неї пахло вишнею в шоколаді – солодко й банально. Проста фігура, звичайний одяг, папка в руках і відразу – всередині укол роздратування: не мій тип, не мій формат. Чого вона тут? Але я не міг відвести погляду і це злило ще більше.

– Райане, – Сем кивнула в її бік, – це Майя, вона допомагатиме нам як волонтерка.

– Волонтерка? Ну звісно. Сем, приглянь за нею… – фиркнув.

 Наші погляди зустрілися і мене чомусь це зачепило. Чому я одразу її помітив? Чому вона – не просто «ще одна»?

– Привіт, – сказав я сухо.

– Привіт, – відповіла вона рівно без страху, без метушні, голос м’який, впевнений і це дратувало.

Сем кивнула на стіл із кресленнями:

– Майє, перевір план евакуації станції. Познач всі маршрути виходу, перевір, чи нічого не перекрито, а Райан спостерігає і підказує.

Я ледь смикнув бровою: «Підказує?»

– Чудово, – спокійно сказала Майя.

Вона розклала креслення і взялася до роботи зосереджено, без метушні.

– Сем? – гукнув я. – А ти не допомагатимеш новенькій?

Сем усміхнулася, нахилилася до мого вуха й тихо сказала:

– Розслабся, Райане, ти – її перше випробування. Подивимось, як впораєшся з волонтеркою.

І пішла, а я лишився стояти стискаючи кулаки. Волонтерка – не мій «звичний» тип дівчини, не з тих, із ким легко почати розмову – стояла переді мною й чітко працювала з планом. Червоне волосся спадало на плечі, зелені очі уважно ковзали по схемі.

– Ну що ж, – сказав я сухо, підходячи ближче. – Показуй, що вмієш.

– Звісно, – спокійно відповіла вона.

 Як можна бути такою спокійною, коли тебе відверто оцінюють? Рухи точні, логічні, без зайвого і я усвідомив, що думаю про її волосся – червоне, не просто руде – вогняне, наче виклик.

– Чому червоне? – вихопилося раніше, ніж я встиг стриматися.

Вона підняла на мене очі:

– Що саме – «чому червоне»?

– Волосся. Це пов’язано з приходом сюди? Вогонь, пожежна частина?

Вона ледь усміхнулася, не відриваючись від креслення:

– Ні. Я просто люблю бути помітною, але можеш вважати це символізмом. Мені пасує вогонь, бо одного разу вирішила більше не бути непомітною.

– І спрацювало? – хмикнув не приховуючи роздратування.