Розділ 2.  Райан

Розділ 2
 Райан

 Сирена різала повітря коли я вискочив із пожежної машини тримаючи в руках рукав і віддаючи команди. Вітер, пил і запах диму змішувалися з адреналіном – я ніби був центром цього хаосу.

– Тримай рукав, Ліаме! Маркусе, перекрий там вогонь! – мій голос звучав владно, жорстко, але спокійно.

 У моєму погляді була та рішучість, яку бачиш нечасто – впевненість людини, що точно знає, що робить, і готова ризикувати заради інших. Зліва хтось штовхнув мене плечем – Майк Лоусон, давній друг і колега.

– Гей, не забувай про безпеку!

– Безпеку? – пробурмотів я, спрямовуючи струмінь води на палаючий кут будівлі. – Вони самі себе не врятують!

 У цю ж мить пролунав крик: сусідній під’їзд, людина застрягла в ліфті. Я миттєво рвонув до дверей не чекаючи підкріплення, відчинив їх і витяг літнього чоловіка назовні. Довкола з полегшенням видихнули – командна робота спрацювала бездоганно.

 Коли дим почав розсіюватися й пожежу локалізовували, на обрії з’явилася вона – дівчина, яка явно чекала на мене. Вікі Сандерс – моя колишня, її погляд був різкий, а на обличчі застигла суміш роздратування й образи. Я помітно напружився та на мить моя впевнена постава стала стриманішою.

– Що ти тут робиш? – кинула вона, ніби словами можна було вдарити.

– Ти ж знаєш – я тут по роботі, – відповів я різко, ледве побачивши Вікі.

 Це було видно не зі слів – по плечах, що стали кам’яними, по погляду, в якому спалахнуло знайоме всій команді роздратування. Команда мовчки спостерігала. Сем стояла поруч, вона не зробила різкого руху й нічого не сказала одразу. Просто ступила ближче й поклала долоню мені на плече – спокійно, впевнено, так кладуть руку не для втіхи, а щоб нагадати: ти не один, ти тут, ти в порядку.

– Дихай, Картере, – сказала вона тихо, буденно. – Це не пожежа.

 У її голосі не було ні осуду, ні жалю. Лише рівна впевненість людини, яка знає межу між емоціями й тим, що справді важливо. Я видихнув, правда, не одразу, але плечі трохи опустилися, погляд прояснів. Навіть не подивився на неї –не треба було, бо присутність Сем відчувалася без слів, а зовнішність була позбавлена показної краси – саме в цьому була її сила. В ній не було нічого випадкового – підтягнута постава, зібрані, точні рухи – ніби тіло давно звикло слухатися розуму. Волосся найчастіше зібране – не задля охайності, а для зручності. Відкрите обличчя з чіткими вилицями й спокійними рисами – без різкості, але з відчутною твердістю.

 Сем повернулася до Вікі, яка була її повною протилежністю та виглядала так, ніби світ від початку був до неї прихильний. Висока, струнка, з майже модельними пропорціями, де кожна лінія продумана природою. Довгі ноги, рівна спина, легка хода – вона рухалася так, наче знала: на неї дивляться, навіть коли цього не визнають. Обличчя витончене й виразне: високі вилиці, акуратний ніс, чітка лінія підборіддя. Великі очі з холодним блиском упевненості людини звиклої до захоплення.

 Сем зустріла її погляд спокійно – без виклику й без слабкості. Жоден м’яз на її обличчі не здригнувся – це говорило більше за будь-які слова, бо тут ніхто не збирався грати в старі драми.

– Нам потрібно повернутися до роботи, – сказала вона коротко й чітко. – Якщо є питання – потім.

 Це прозвучало не як прохання, адже коли Сем прибрала руку з мого плеча, я вже знову був зібраним і зосередженим. Команда відчула це одразу, а вона просто зробила крок назад, ніби нічого особливого не сталося.

Я кивнув команді подаючи знак працювати далі, але подумки вже прокручував минуле та не розумів одну річ: як Вікі досі здатна втручатися в моє життя – навіть тоді, коли я намагаюся рухатися вперед.