7. Це любов...

   Двері відчинилися не одразу. Минуло кілька секунд — коротких, але насичених усім, що Ноа встиг уявити й відпустити. 

Він уже зробив крок назад, коли почув тихий клац — і тепле світло пролилося на сходи. Сінтія вийшла на поріг, загорнувшись у пальто, ніби поспіхом. На мить вона завмерла, не розуміючи, кого бачить. Сніг повільно падав між ними, м’яко торкаючись волосся, плечей, вій. Ніч була тиха, майже лагідна. Їхні погляди зустрілися. І світ знову звузився до цього моменту. Він упізнав її одразу — не за рисами, а за тим, як вона дивилася. Так само, відкрито й уважно, ніби між ними ніколи не було паузи. 

Вона теж упізнала його — це було видно по тому, як її губи ледь здригнулися, складаючись в усмішку, що народилася раніше, ніж думка. Сльози бризнули з очей. У грудях пробіг легкий трепет — той самий, як тоді, чотири роки тому, але вже без страху втратити. Тепер у ньому було прийняття. Спокій. Вдячність. Вона вдихнула холодне повітря, змішане зі снігом, і тихо усміхнулася знову. Це було кохання. Не гучне. Не раптове. Те, що вміє чекати — і повертатися. 

— Ти… — сказала вона й замовкла. 

— Привіт, — відповів він, тихо, але впевнено. 

Між ними не було здивування — лише підтвердження. Ніби щось важливе стало на своє місце. Сінтія зробила крок уперед, не питаючи. Ноа теж. Їхні руки зустрілися першими, обережно, наче перевіряючи реальність. 

Потім — обійми. Легкі, теплі, такі природні, ніби вони просто продовжили те, що почали колись. Вона притулилася чолом до його плеча. 

— Я знала, — прошепотіла. 

— Я теж, — відповів він, хоча зрозумів це лише зараз. Вони відсторонилися рівно настільки, щоб бачити одне одного. 

Сніг осідав на її волоссі, він хотів прибрати його, але не поспішав — боявся порушити ніжність моменту. — Як ти? — запитала вона. 

— Тепер — добре, — сказав він чесно. Вона усміхнулася — тепло, без захисту. Так, як усміхаються тільки тоді, коли більше не бояться втратити. 

— Заходь, — сказала вона, але не як запрошення в дім, а як запрошення в життя. Він не відповів одразу. Лише взяв її за руку. 

Пальці переплелися легко, впевнено — так, ніби знали одне одного давно. Вони стояли під снігом ще кілька секунд, дозволяючи тиші бути частиною цієї зустрічі. Десь далеко лунали голоси міста, але тут, на порозі, було спокійно. Новий рік ще тільки починався. І нове життя — теж. Воно починалося не з обіцянок і не з гучних слів, а з простого факту: вони знову знайшли одне одного. І цього було достатньо. Сніг падав далі — повільно, м’яко, благословляючи їхній початок.