6. Доля

Ноа йшов пішки, хоча міг викликати таксі. Хоча міг сісти в метро й доїхати швидше. Але ноги самі вибрали темп — повільний, уважний, ніби кожен квартал мав значення.

Адреса жила в ньому тепер не як набір цифр і вулиць, а як напрямок. Як відповідь, що довго не приходила.

Манхеттен був у новорічному стані — не святковому, а між. Вітрини ще тримали гірлянди, ялинки стояли біля під’їздів, але поспіх уже повернувся. Люди несли каву, говорили телефоном, поспішали жити далі. І тільки в повітрі ще трималося відлуння очікування, ніби місто не до кінця відпустило ніч обіцянок.

Ноа дивився на це і думав про чотири роки.

Вони не були поганими. І це дивувало найбільше.
Він не втрачав себе, не зруйнувався, не жив у порожнечі. Навпаки — все склалося. Робота стала стабільною, він навчився прокидатися без тривоги, планувати на місяці вперед. Він навчився не чекати.

Можливо, саме в цьому і була проблема.

Він згадав, як іноді, пізно ввечері, ловив себе на думці: А що, якби?
Не з жалем. Без драми. Просто як фонове питання, яке не потребує відповіді.

Він згадав її сміх — не гучний, але живий. Як вона дивилася на місто, ніби бачила його вперше. Як говорила про речі просто, не намагаючись справити враження.

Що з цього залишилося? — думав він, переходячи дорогу.
І що залишилося в мені?

Він усе ще любив ходити пішки. Усе ще зупинявся біля книжкових. Усе ще пив каву без цукру.
Але щось тонке, майже невловний, з часом притихло. Не зникло — просто стало мовчазним.

Купюра в кишені нагадувала про себе кожним рухом. Він не діставав її знову — не хотів перевіряти реальність. Наче боявся, що адреса розчиниться, якщо подивитися вдруге.

Він думав про Кейтлін. Про те, як легко було жити без різких питань. Про зручність, яка непомітно стала заміною глибини. Він не відчував провини — лише ясність, яка приходить запізно, але вчасно для чогось іншого.

Вулиці змінювалися. Будинки ставали нижчими. Менше скла, більше старого каменю. Тут Нью-Йорк дихав інакше — повільніше, тепліше.

Вона могла переїхати, — раптом подумав він.
Могла не жити тут уже давно.

Ця думка не злякала. Навпаки — він прийняв її. Бо справа була не лише в результаті. А в тому, що він іде.

Він зупинився біля світлофора. Поруч хтось купував каштани в паперовому пакеті. Запах тепла і зими змішався з холодним повітрям.

Якщо її не буде — значить, цей шлях був для мене, — подумав Ноа.
Щоб я згадав, ким був. І ким ще можу бути.

Світло змінилося. Він пішов далі.

Адреса була вже близько. Серце почало битися інакше — не швидше, а глибше. Він відчував це в грудях, у руках, у спині. Очікування не кричало — воно стояло поруч, мовчки.

Будинок з’явився раптово. Невисокий, з темними вікнами й ледь помітною гірляндою над входом. Нічого особливого. І водночас — усе.

Ноа зупинився навпроти. Просто стояв. Дивився на двері. На номер. На світло у вікні на другому поверсі.

Чотири роки, — подумав він.
І ось я тут.

Він не знав, що скаже. Не знав, чи вона відчинить. Не знав, чи впізнає його одразу, чи їм доведеться заново вчитися дивитися одне на одного.

Але він знав інше.

Що цей момент не був випадковістю.
Що місто, час і чужі руки зробили свою роботу.
І що іноді Новий рік приходить не опівночі — а тоді, коли ти нарешті наважуєшся подзвонити в правильні двері.

Він зробив крок уперед.