4. Новий рік на даху

   Вечір накрив Манхеттен повільно, ніби місто не хотіло різко переходити з одного стану в інший. Світло змінювалося поступово: вікна ставали яскравішими, небо — темнішим, вулиці — гучнішими. Повітря наповнилося очікуванням, яке відчувалося навіть у паузах між звуками. Вони піднімалися сходами старого будинку, де ліфт давно перестав бути варіантом. Сходи скрипіли, фарба на стінах була облущена, а поруччя холодні на дотик. 

Ноа йшов попереду, тримаючи двері на кожному прольоті, Сінтія — слідом, рахуючи поверхи й власні удари серця. 

— Скільки ще? — тихо спитала вона, зупинившись на мить. 

— Майже, — відповів він, обертаючись. — Найкраще варте того, щоб почекати.. 

Вона усміхнулася і пішла далі. Коли вони вийшли на дах, їх зустрів вітер. Він був різкий, але живий — такий, що одразу прояснює думки. Місто розкинулося внизу, нескінченне, світле, ніби окрема галактика. Вогні тягнулися до горизонту, перетиналися, мерехтіли, створюючи відчуття, що тут немає кінця. Сінтія підійшла до краю, обережно, не нахиляючись. 

— Завжди здається, що тут усе можна почати знову, — сказала вона. 

— Тут здається, що все має сенс, — відповів Ноа. Вони стояли поруч, не торкаючись. Між ними була відстань у кілька сантиметрів — простір, наповнений диханням і тишею. Десь унизу хтось увімкнув радіо. 

Звідти долинав зворотний відлік — ще не куранти, лише репетиція часу. Хтось на сусідньому даху розлив шампанське, пролунали сміх і дзвін скла. 

— Я ніколи не зустрічала Новий рік так, — сказала Сінтія. 

— Я теж, — сказав Ноа. — І не впевнений, що зможу ще раз. Вона подивилася на нього. 

— Чому? 

— Бо іноді речі трапляються тільки один раз. І це чудово. Вона кивнула. Вона це розуміла. Вітер підхопив пасмо її волосся, кинув на обличчя. Ноа простягнув руку, прибрав його, затримав пальці на секунду довше, ніж потрібно. Сінтія не відсторонилася. 

— Холодно, — сказав він. 

— Трохи, — відповіла вона. — Але я не хочу йти. 

— Я теж. 

Вони стояли так, слухаючи місто. Сирени, сміх, далекі голоси — усе це зливалося в єдиний фон, на якому їхні серця билися синхронно. 

— Ти знаєш, — сказав Ноа тихо, — я сьогодні думав, що мій рік був марним. Вона повернулася до нього всім тілом. 

— А тепер? 

— А тепер я думаю, що він просто чекав саме на цю мить. Сінтія не відповіла. Вона дивилася на нього так, ніби боялася зруйнувати момент словом. 

Годинник на телефоні Ноа загорівся. Без звуку, лише цифри. За хвилину. 

— Скоро, — сказав він. Вона кивнула, підійшла ближче. Їхні плечі торкнулися. Це був перший справжній дотик за весь день — усвідомлений, спокійний. 

— Якщо зараз нічого не сказати, — тихо промовила вона, — це буде чесно? Він задумався. 

— Думаю, так. Слова іноді запізнюються. 

Вони стояли мовчки. Останні секунди старого року розчинялися в повітрі. Десь унизу пролунали перші удари курантів. Не чіткі, не урочисті — змішані з шумом міста. 

Перший феєрверк розкрився в небі, залишивши за собою слід світла. Ноа подивився на Сінтію. Вона вже дивилася на нього. Він нахилився не поспішаючи, даючи їй час відступити, якщо захоче. Вона не відступила. Їхні губи зустрілися м’яко, без поспіху, ніби це продовження розмови, яка тривала цілий день. 

Це був поцілунок без обіцянок і без страху. Просто факт. Просто теперішній момент. Навколо вибухали феєрверки, місто кричало й святкувало, а вони стояли на даху, тримаючись одне за одного, і світ раптом став тихішим. Коли вони відсторонилися, Сінтія не одразу відкрила очі. 

— З Новим роком, — сказав Ноа. 

Вона усміхнулася. 

— З новим, — відповіла вона. Він узяв її за руку. Вона переплела пальці з його — природно, без запитань. Але на душі було неспокійно. 

Бо вона відчувала, що їхня зустріч можливо перша й остання. Але Сінтія себе намагалася заспокоїти. Бо в них було ще декілька годин... Вони дивилися на місто ще довго. Без слів. Бо все важливе вже сталося.