3. Куп'юра

   Маленька кав'ярня з живими котиками була схована в провулку, ніби місто берегло її для тих, хто йшов повільно. Вивіска світилася теплим жовтим світлом, двері скрипнули, коли Ноа відчинив їх і пропустив Сінтію вперед. Усередині було тихіше, ніж у попередній — лише кілька столиків, приглушена музика, запах ванілі й молока.  Вони замовили каву майже одночасно, не дивлячись у меню, ніби вже навчилися вгадувати ритм одне одного. Замовлення було готове швидко. 

  Коли Сінтія дістала гаманець, це виглядало зовсім буденно. 

Ноа навіть не звернув уваги одразу — він допивав каву, дивився, як за вікном хтось ковзає по льоду тротуару, намагаючись не впасти, і думав, що цей день дивно не хоче закінчуватися. Сінтія ж відчула момент тілом — як легкий тиск під ребрами, як тепло в пальцях. Вона знала: якщо не зробить цього зараз, то ніколи.  Вона витягла купюру — не нову, трохи зім’яту, з чужою історією на згинах. Поклала її на стіл, розгладила нігтем. Ручка знайшлася в кишені пальта — проста, чорна. 

Вона не замислювалася над адресою: рука писала швидко, впевнено, ніби цей рядок давно чекав. Ноа повернувся до неї саме в той момент. 

— Ти що робиш? — запитав він без настороженості, радше з цікавістю. Сінтія не відповіла одразу. Вона дописала останню цифру, подивилася на напис, ніби перевіряючи не точність, а сміливість. Потім склала купюру навпіл. 

— Зараз побачиш, — сказала вона. Вона підвелася першою. 

Ноа машинально встав слідом, ніби боявся пропустити щось важливе. Сінтія підійшла до каси, де той самий бариста протирав стійку. 

В кав’ярні стало трохи гучніше — зайшли нові люди, хтось сміявся, хтось струшував сніг із шапки. 

— Можна? — сказала Сінтія і простягнула купюру. Бариста взяв її, глянув на номінал, кивнув. 

— Здачі не треба? — автоматично запитав він. 

— Ні, — відповіла вона. І додала, вже тихіше, але так, щоб він почув: — Тільки одна умова. Він підняв брови. — Якщо ця купюра колись повернеться до нього, — Сінтія кивнула в бік Ноа, — ми зустрінемося. 

Бариста завмер на секунду. Потім усміхнувся — не насмішкувато, а з тим спокійним розумінням людей, які працюють з кавою і чужими історіями. 

— Добре, — сказав він. — Я нічого не обіцяю, але не заважатиму долі. 

Сінтія кивнула, ніби цього було достатньо, і відійшла назад. Ноа дивився на все це з легкою розгубленістю. Він не втручався, не питав, поки вони знову не сіли за стіл. 

— Ти щойно… — він запнувся, шукаючи слово. — Це був фокус?

   Вона засміялася. 

— Майже. 

— Ти залишила йому гроші з умовою? — уточнив він. 

— Так. 

— І адресою, я так розумію. 

Вона не заперечувала. 

— Ти серйозно віриш, що ця купюра повернеться до мене? — запитав він, але в голосі не було скепсису. Радше — зацікавлення.

 Сінтія знизала плечима. 

— Я не вірю. Я дозволяю. 

— Чому не просто дати мені номер? — спитав Ноа. — Було б простіше. 

Вона подивилася на нього довго, уважно. 

— Бо простіше — не завжди краще, — сказала вона. — Іноді речам потрібно пройти шлях. 

Він усміхнувся, похитав головою. 

— Це дуже хитро, — сказав він. — І трохи божевільно. 

— Дякую, — відповіла вона. — Це комплімент. 

Він замовк, дивлячись на свої руки. Усередині було дивне відчуття — ніби йому щойно запропонували гру, правила якої він не до кінця розумів, але чомусь не хотів відмовлятися. 

— А якщо вона ніколи не повернеться? — запитав він. 

— Тоді значить, так і мало бути, — спокійно сказала Сінтія. — Ми матимемо цей день. І цього достатньо. 

Йому не сподобалася ця відповідь. Не тому, що вона була неправдивою, а тому, що звучала надто завершено. 

— Ти легко відпускаєш, — сказав він. 

— Я вчуся не тримати силоміць, — відповіла вона. 

    Вони знову замовкли. Ноа намагався поставитися до цього як до жарту — красивого, витонченого жесту. Легкого флірту, який добре виглядатиме в спогадах. Але щось не давало звести все до гри. Він уявив купюру: як вона переходить з рук у руки, як хтось складає її в гаманець, хтось віддає в іншій кав’ярні, в іншому районі, в іншому році. Як адреса стирається, але не зникає зовсім. 

Як вона живе своїм життям. 

— Ти ж розумієш, — сказав він, — що це може зайняти роки? Сінтія кивнула. 

— Я знаю. 

— Ти готова чекати? 

Вона подивилася на нього і вперше за весь день відповіла не відразу. 

— Я не чекаю, — сказала вона. — Я живу. А якщо колись це повернеться — значить, у нас буде ще одна історія. 

Він засміявся тихо. 

— Це звучить так, ніби це вже сталося. 

— Можливо, — відповіла вона. — Просто не зараз. Вони допили каву. Час знову нагадав про себе — телефони завібрували від повідомлень, за вікном стало темніше, святкове світло загорілося яскравіше. Коли вони вийшли з кав’ярні, Ноа ще раз озирнувся. Бариста зустрів його погляд і ледь помітно кивнув — мовчазна домовленість, свідок.