2. Тепла розмова

    Вони вийшли з кав’ярні разом. Ноа притримав двері, Сінтія зробила крок у холод, він — за нею, і ця послідовність здалася природною, ніби так було задумано з самого початку. Мороз одразу нагадав про себе. Повітря було чисте й різке, з тим особливим нью-йоркським запахом зими — суміш пари з люків, кави з паперових стаканів і далекого бензину. Сінтія натягнула шарф вище, сховала підборіддя. 

— Все ще воюєте з холодом? — запитав Ноа, застібаючи пальто. 

— Я програю, але з гідністю, — сказала вона. — Нью-Йорк узимку не визнає компромісів. 

Він усміхнувся, і вони пішли в одному напрямку, не обговорюючи маршрут. Манхеттен сам вирішував за них. Таймс-сквер зустрів їх світлом. Не просто світлом — надлишком світла. 

Екрани миготіли, змінювали кольори, обличчя, гасла. Люди рухалися щільною масою, зупинялися, фотографувалися, сміялися, сварилися, тягнули одне одного за рукави. 

— Я завжди тут гублюся, — сказала Сінтія, дивлячись угору. — Наче місто кричить одночасно всіма мовами. 

— А я, навпаки, відчуваю себе тут невидимим, — відповів Ноа. — Коли навколо так багато всього, тебе ніби стирає. 

Вони зупинилися на краю площі, трохи осторонь основного потоку. Хтось поруч рахував години до опівночі, хтось розливав шампанське в пластикові келихи, хтось сперечався з поліцією. 

— Ви будете тут опівночі? — запитала Сінтія. Ноа задумався. 

— Сьогодні? Не знаю. Раніше я завжди тікав звідси. Занадто багато людей, занадто багато очікувань. 

— Очікувань чого? 

— Що станеться щось велике. Що з новим роком все зміниться. Вона кивнула. 

— А що, якщо нічого не змінюється? 

— Тоді доводиться жити з цим далі, — сказав він. — І це теж варіант. 

Вони пішли далі, звертаючи з яскравого хаосу в більш тихі вулиці. Світло ставало м’якшим, люди — повільнішими. На одному з розігрітих кутків продавали смажені каштани. Ноа купив паперовий пакет, простягнув Сінтії. 

— Обережно, гарячі. 

Вона взяла один, обпекла пальці й засміялася. — Ви не попередили вчасно. 

— Це в мене в крові, — серйозно сказав він. — Попереджати з запізненням. 

Вони йшли, жуючи каштани, мовчки кілька хвилин. Мовчання було не порожнім — радше схожим на паузу в музиці, коли не хочеться, щоб наступна нота пролунала надто швидко. 

Центральний парк зустрів їх тишею. Тут сніг лежав інакше — не втоптаний, не поспішний. Ліхтарі відкидали довгі тіні, дерева стояли темними силуетами на тлі світлого неба. 

— Тут місто дихає інакше, — сказала Сінтія тихо. 

— Тут воно дозволяє собі бути самотнім, — відповів Ноа. 

Вони зайшли глибше, де людей було менше. Десь у далині лунав сміх, хтось катався на ковзанах, музика долинала уривками. 

— Ви давно живете в Нью-Йорку? — запитав він. 

— Майже все життя, — сказала вона. — Але іноді мені здається, що я тут гість. 

— Чому? 

— Бо місто постійно змінюється. Або ти змінюєшся разом з ним, або відстаєш. Він задумливо кивнув. 

— Я тут чотири роки, — сказав Ноа. — І кожен рік думаю, що ще трохи — і я зрозумію, навіщо я тут. 

— І як? — запитала вона. 

— Поки що не зрозумів. 

— Це навіть заспокоює, — сказала Сінтія. — Значить, не тільки я така. 

Вони зупинилися біля лавки, вкритої тонким шаром снігу. Ноа струсив сніг рукавом, сів. Сінтія сіла поруч, не торкаючись його, але відчуваючи тепло.

— Ви завжди такі чесні з незнайомками? — запитала вона. 

— Тільки з тими, кого, ймовірно, більше ніколи не побачу, — відповів він. Вона повернулася до нього. 

— Це трохи сумно. 

— Або дуже зручно. 

Вона усміхнулася.

 — А ви? — запитав він. — Ви часто тікаєте від свят? 

— Я тікаю від розмов про підсумки, — сказала Сінтія. — Від питань типу «чого ти досягла», «що далі». 

— І що ви відповідаєте? 

— Що я жива. Поки що цього достатньо. 

Він подивився на неї уважніше, ніби вперше. 

— Це хороша відповідь. Вони підвелися й пішли далі. Сніг почав падати густіше, великі пластівці осідали на волосся, на плечі. Сінтія не струшувала їх. 

— Вам не холодно? — запитав Ноа. 

— Трохи. Але мені подобається це відчуття. Наче ти насправді тут. Він зняв рукавицю, доторкнувся до її руки — швидко, ніби перевіряючи температуру. 

— Ви теплі, — сказав він і одразу забрав руку. 

Цей короткий дотик залишився між ними, як недомовлена фраза. Коли вони вийшли з парку, місто знову стало гучнішим. Святкова ілюмінація тягнулася вздовж вулиць: гірлянди, вітрини, вікна з ялинками. Усе світилося, але не засліплювало. 

— Ви любите Новий рік? — запитав Ноа. Сінтія подумала. 

— Я люблю відчуття перед ним, — сказала вона. — Коли ще нічого не сталося, але всі удають, що ось-ось.