1. Перша зустріч

Манхеттен прокидався різко, без ніжності. Холод був сухий і злий, такий, що різав щоки, змушував кліпати очима й швидше йти, не озираючись.

31 грудня починалося, як завжди, з поспіху — люди тягнули за собою валізи, пакети з подарунками, власні думки, які не встигли розкласти по місцях до кінця року.

Сінтія йшла Бродвеєм, засунувши руки глибоко в кишені пальта. Вона не планувала бути тут так рано. Взагалі вона не планувала нічого, окрім одного — перечекати мороз і не думати про те, що ввечері знову буде опівніч, тости, обійми й питання, на які не хочеться відповідати.

Кав’ярня трапилася випадково. Невелика, з запітнілими вікнами й дерев’яною вивіскою, яка виглядала старішою за більшість будівель навколо. Усередині було світло і шумно — той самий приємний хаос, де дзенькіт чашок змішувався з приглушеним сміхом і запахом кави, кориці й свіжої випічки.

Сінтія штовхнула двері плечем і одразу відчула, як тепло накрило її, мов ковдрою. Вона зупинилася на секунду, дозволяючи тілу звикнути до температури, а потім стала в кінець черги. Черга була довгою, нервовою, злегка роздратованою. Хтось постійно дивився на годинник, хтось голосно говорив телефоном, хтось — просто стояв і дивився в одну точку.

Сінтія дивилася на меню над баром і думала, що їй байдуже, що саме замовляти. Кава — просто привід не бути надворі.

В цей момент двері знову відчинилися, і в кав’ярню влетів порив холодного повітря разом із чоловіком у темному пальті. Він виглядав так, ніби поспішав уже хвилин сорок і весь цей час щось ішло не так. Волосся трохи скуйовджене, щоки почервонілі, шарф зав’язаний абияк.

Він зупинився біля дверей, швидко оглянув приміщення, ніби шукав когось конкретного, потім витяг телефон, поглянув на екран і важко видихнув. Повідомлення не було. Він набрав номер, притис телефон до вуха, але майже одразу скинув дзвінок.

— Чудово, — пробурмотів він собі під ніс і пішов до черги.

Він став позаду Сінтії, не помітивши її одразу. Вона ж відчула його присутність ще до того, як почула голос. Можливо, через холод, який він приніс із собою, або через нетерпляче переступання з ноги на ногу.

— Вибачте, — сказав він, нахилившись трохи вперед. — Це кінець черги?

Вона обернулася. Їхні погляди зустрілися — коротко, на секунду довше, ніж потрібно незнайомцям.

— Схоже на те, — відповіла вона. — Але тут все змінюється швидко. Люди зникають, з’являються… як у фокусі.

Він усміхнувся — легко, ніби ця фраза зняла з нього напругу.

— Тоді я ризикну залишитися тут.

Вони знову повернулися обличчям до бару. Кілька секунд мовчання. Потім він зітхнув.

— Ви теж тікаєте від морозу? — запитав він.

— Я з ним у стані  війни, — пожартувала Сінтія. — Сьогодні він перемагає.

— Мені здається, сьогодні він вирішив добити всіх без розбору, — погодився Ноа.

Черга рухалася повільно. Касирка виглядала втомленою, але трималася — як людина, яка вже прийняла той факт, що 31 грудня не закінчиться до завтра.

Коли підійшла черга Сінтії, вона замовила лате, навіть не замислюючись. Ноа підійшов слідом і, не дивлячись у меню, сказав:

— Американо. Великий. Будь ласка.

Касирка кивнула, швидко вбиваючи замовлення.

— Лате і американо, — повторила вона.

Сінтія відійшла трохи вбік, чекаючи. Ноа став поруч. Вони не говорили, але мовчання не було напруженим. Швидше — уважним.

— Ви когось чекаєте? — несподівано запитала Сінтія.

Він здивувався, але не образився.

— Так. Точніше, чекав. Видно, мій співрозмовник вирішив закінчити рік без мене.

— Можливо, він просто запізнюється, — сказала вона.

— Я теж так думав. Годину тому.

Вона усміхнулася.

— А ви?

— Нікого, — відповіла Сінтія. — Я просто… зайшла.

Це прозвучало чесніше, ніж вона планувала.

Бариста поставив на стійку дві чашки.

— Американо! — гукнув він. — Лате!

Ноа автоматично простягнув руку й узяв чашку з латте. Сінтія в той самий момент взяла американо.

Вони одночасно зупинилися.

— Здається… — почав він.

— Так, — сказала вона, дивлячись на чашки. — Це не моє.

Вони помінялися, сміючись.

— Символічно, — сказав Ноа. — Початок знайомства з помилки.

— Або з правильного непорозуміння, — відповіла Сінтія.

Місць у кав’ярні майже не було. Люди стояли з чашками біля стін, сиділи по троє за маленькими столиками. Один столик біля вікна звільнився, і вони майже одночасно зробили крок до нього.

— Якщо ви не проти… — сказав Ноа.

— Не проти, — відповіла Сінтія.

Вони сіли навпроти. За вікном хтось фотографував різдвяні прикраси, хтось сварився телефоном, хтось сміявся.

— Я Ноа, — сказав він, піднімаючи чашку. — Раз ми вже ділимо простір і каву.

— Сінтія, — сказала вона. — Логічне продовження.

Він уважно подивився на неї. Не з тією настирливою цікавістю, а ніби намагався запам’ятати.

— Ви виглядаєте так, ніби сьогодні має статися щось важливе, — сказав він.

Вона здивовано підняла брови.

— Це комплімент чи попередження?

— Спостереження, — відповів він. — У вас такий погляд. Наче ви вже наполовину десь інде.

Сінтія задумалася.

— Можливо, я просто думаю, як швидко минає час, — сказала вона. 

— Ось він — кінець року. А я не впевнена, що готова його відпускати.

— Я не готовий, — зізнався Ноа. — Але він піде без дозволу.

Вона усміхнулася. Їй подобалося, як він говорить — без поспіху, але точно.

— Ви часто так запізнюєтеся? — запитала вона.

— Тільки на важливі зустрічі, — відповів він. — Це мій талант.

— Тоді добре, що сьогодні ми нікуди не поспішаємо.

Він кивнув, ніби ця думка заспокоїла його.

Час розтягувався. Шум кав’ярні поступово відходив на другий план.

Сінтія ловила себе на тому, що їй не хочеться перевіряти телефон. Ноа теж не дивився на екран, який лежав на столі догори дриґом.

— Знаєте, — сказав він раптом, — я радий, що моя зустріч не відбулася.