Розділ 10

(Минуле)

Каті було дев’ять. Це був другий тиждень у літньому таборі — сосни скрипіли на вітрі, і здавалось, що дерева розмовляють між собою про щось загадкове.

Того вечора молодий вожатий розповідав історію дітям, які зібрались навколо вогнища.

— У цьому лісі живе дівчинка з ліхтариком. Вона заблукала тут багато років тому, і тепер шукає дорогу додому. Якщо побачите у темряві світло — не бійтеся. Може, вона просто хоче, щоб ви показали їй шлях.

Діти кричали «страшно!» й «неправда!», але Катя запам’ятала цю історію. Бо вона бачила це світло. Минулої ночі. Маленьку тремтливу цятку між деревами.

Катя лежала в ліжку, в наметі, і дивилась у темряву, але не боялась. Дівчинку щось тягнуло туди — цікавість і бажання до пригод, як у казці.

— Ти теж її бачив? — Прошепотіла вона наступного ранку, коли сіла поруч з Артемом за обідом. Він був із сусіднього загону, на кілька років старший, і серед дітей був відомий тим, що вмів ходити на руках.

Артем кивнув. Він швидко роззирнувся навколо, перевіряючи чи ніхто їх не підслуховує, і прошепотів:

— Давай сходимо сьогодні. Разом. Ми маємо переконатися, чи справді це та дівчинка, чи ця історія просто вигадка.

Ввечері вони взяли з собою по ліхтарику, та яблуко — на всяк випадок, як їжа для заблукалої дівчинки, якщо таки зможуть її зустріти.

У сутінках ліс був інший. Шум листя здавався шепотом. Вітер дмухав холодним повітрям, від чого по шкірі пробігали мурашки. Артемова присутність дуже заспокоювала, тому Катя впевнено йшла поряд із ним. Він мовчки простягнув їй руку, і вона взяла її. Їхні пальці переплелись — автоматично, ніби вони завжди тримались так.

— Бачиш? — Артем вказав вперед, там де маленьке світло миготіло між деревами.

Катя стишила подих і ледь кивнула.

Вони йшли вперед. У грудях калатало серце, але це був той приємний трепет, коли стаєш частиною великої таємниці.

Коли вони підійшли достатньо близько до того місця, побачили увімкнений ліхтар, на мотузці прив'язаний до дерева, щоб його розгойдував вітер. Ліхтар розгойдувався і крутився у різні сторони, кидаючи світло то в один, то в інший бік лісу. Здалеку справді могло здатися, ніби це якась людина блукає по лісу, але тепер загадка була розгадана.  

Катя відчувала всередині сум, вона хотіла зробити якесь відкриття, а в результаті просто натрапила на дивний жарт. Артем схоже почувався по-іншому. Його брови були зведені, а чоло нахмурене. Тиха злість зчитувалася в напруженні його плечей.  

— Це напевно хтось із старших вирішив пожартувати! Невже їм здається це смішним. — Сердитим голосом промовив Артем. Він уже не шепотів, а говорив звичайним голосом. Напевно знав що вони достатньо далеко відійшли від табору, і їх ніхто б не почув. — Нам потрібно повертатися у табір, доки вожаті не помітили, що нас немає.

Артем обернувся до Каті, його обличчя більше не виражало тієї злості. Погляд був м'яким і ніжним, він робив усе щоб Катя, випадково, не злякалася того, що вони так далеко.

— Артеме, мені здається ми заблукали. — На диво спокійним голосом відповіла Катя.

— Я знаю дорогу, не хвилюйся — сказав він, і міцніше стиснув її долоню у своїй.

Вони рушили тією ж дорогою, якою йшли. Артем дуже впевнено орієнтувався у місцевості, тож дівчинка просто йшла поряд із ним. Врешті, вони побачили світло табору і тихенько прокрадаючись галявиною повернулися у свої палатки надіючись, що їх ніхто не помітив. І вони були праві, їхня витівка залишилася непоміченою, тож залишалося просто робити вигляд ніби нічого не відбувалося.

Невдовзі настав час їхати додому. Катя тоді думала, що більше ніколи не побачить Артема. А тепер, через стільки років, він сидів поруч. І тримав її так само, як тоді — впевнено і м’яко.

— То це була ти? — прошепотів Артем. — Та дівчинка, з яблуком у кишені?

Катя посміхнулась.

— А ти був той, хто завжди тримав ліхтарик рівно, щоб я не перечепилась об гілки на дорозі.

— А якщо ми поїдемо туди? — запитав Артем, через хвилину роздумів.

Катя здивовано нахилила голову.

— Ти жартуєш?

— Зовсім ні. Їдьмо. Просто, знаєш… це була б чудова пригода, ми б повернулися у минуле. Можемо продовжити наше тодішнє знайомство.

— Добре, — сказала вона. — Але тепер яблуко несеш ти.

***

Дорога до колишнього табору була довга, але легка — з музикою у колонках, з моментами тиші, в які не треба було вставляти слова. Артем вів авто, іноді дивився на неї і посміхався. Катя пила колу з пляшки і гралась його зап’ястям, поки він тримав кермо.

Коли вони доїхали, було вже під вечір. Табір стояв, як колись — тільки трохи старший, з вицвілими фасадами й зарослими стежками. Але сосни — ті ж самі. І запах хвої був той самий, що колись.

Катя мовчки вийшла з машини. Стояла в дивилась навколо, насолоджуючись моментом.

— Дивно, — сказала вона. — Тут усе менше, ніж мені здавалося.

— Бо ти виросла, — тихо відповів Артем.

Вони пішли знайомими стежками — до їдальні, до корпусів. Артем дістав з рюкзака термос із чаєм і два яблука.

— Я пам’ятав, — промовив він, коли зустрів здивований погляд.

Катя сіла на колоду. Трохи холодно, трохи сиро — але всередині тепло.

— Тоді я не розуміла, що таке близькість, — мовила вона, після кількох хвилин роздумів. — Але відчувала, що з тобою я в безпеці. Що з тобою мені хочеться сміятись, навіть коли страшно.

Артем сів поруч. Не торкався — просто був поруч.

— А я відтоді шукав це відчуття, але знайшов лише тепер. Коли знову зустрів тебе.

Катя перевела погляд на нього, і посміхнулась.

— Саме так.

Артем нахилився до неї — ніжно, не поспішаючи. Їхній поцілунок був іншим, ніж зазвичай. У ньому було щось старе, рідне, як спогад, як обійми з дитинства. Ніби все це мало статись. І нарешті сталося.

За деревами сутеніло. Але їм не було страшно.