Розділ 9

Через 2 місяці

Катя любила спостерігати, як Артем говорить. Не слухати, а саме спостерігати. Коли він злегка хмурив лоб, зосереджуючись на якомусь слові. Як проводив пальцями по краю горнятка, коли згадав щось особливо важливе. І як часом несвідомо нахилявся до неї ближче, коли вона усміхалась — ніби її усмішка була магнітом, який він не в силах обійти.

Сьогодні вони сиділи на кухні, у неї вдома. За вікном лив вечірній дощ, а світло лампи було теплим. Артем тримав у руках її улюблену чашку з вушками у вигляді котиків. Вона сміялася з того, як смішно ця чашка виглядала в його великих долонях.

— Ти спеціально взяв її, — сказала Катя, ледь торкнувшись його руки. — Бо знав, що мені подобається, коли ти тримаєш її.

— Тобі подобається, як я тримаю все, що належить тобі, — відповів він, не відводячи очей. Його голос був глибокий і трохи хриплий.

Катя посміхнулась і піднялась ближче. Її коліна торкнулись його стегна. Артем не віддалився, він навпаки, злегка розвернувся до неї. Його рука мимоволі лягла дівчині на талію — ніби вона там завжди була.

Її дотики були м’які, але точні. Катя пальцем провела по його зап’ястю, щоб відчути пульс. А також відчула, як затремтіла Артемова шкіра під її ніжними дотиками.

— У тебе завжди руки пахнуть корицею, — прошепотіла вона.

— Це тому, що ти щоразу даєш мені чай з корицею. Думаєш, я не помітив?

Катя засміялась, але не відвернулась. Їхні обличчя були близько. Його подих ледь торкався її щоки. Вона поклала долоню Артему на шию — там, де шкіра найтепліша, і він заплющив очі на секунду.

Ці дотики були ніжні, але не невинні. Вони знали вже мову рук, плечей, нахилів голови. Їм не треба було слів, щоб розуміти, коли один з них хоче бути ближче.

Катя не боялася бути поруч. Їй було настільки комфортно, що хотілося провести так якомога більше часу.

І коли він обійняв її, посадив собі на коліна, вона зітхнула від спокою. Напевно вперше у житті Катя відчула себе так чудово поряд із іншою людиною. Вона справді могла бути собою у Артемовій присутності. Катя знала, що він приймає її будь-якою і це неймовірно заспокоювало, давало відчуття затишку і безпеки.

Її пальці все ще лежали на Артемовій шиї, Катя ковзнула ними трохи вище — вгору, до волосся. Вона злегка відсторонилась і подивилась йому в очі. Всередині ворухнулось щось давнє, майже забуте — як кадр із дитинства, що раптово виринає крізь тишу.

— У тебе завжди такий погляд був?.. — прошепотіла вона, більше для себе. — Спокійний... ніби знайомий.

Артем легенько стиснув її талію, але нічого не відповів, лише м'яко посміхнувся.

— Стривай... — Її голос був м’який, але в ньому звучало здивування. — А ти випадково не був у дитинстві в таборі… «Сосновий гай»?

Артем мовчки кивнув, але схоже не зовсім розумів, що саме вона хоче цим сказати.

Катя на мить завмерла, її очі розфокусувались — ніби спробували впіймати спогад, що завис у просторі між тоді й тепер.

Сосни. Їхній запах, вологий і солодкий після дощу. Білий пластиковий посуд. Компот, трохи теплий, із сушених яблук.

Катя знову подивилась на нього.

Те, як він спілкувався з нею — спокійно, м’яко, з упевненістю. Те, як його погляд залишався рівним, як він умів мовчати поруч. Вона впізнала це відчуття поруч із ним.

Кілька секунд Катя обдумувала здогад, який хотіла озвучити, але слова все ніяк не складалися до купи. Зрештою, вона обрала найпростіший шлях і прямо сказала:

— Мені здається… ми вже бачилися раніше, Артеме.