Розділ 8

Катя прокинулася не від будильника, не від голосів чи звуків — а просто тому, що її тіло вирішило: досить спати. Прокинулася не одразу — спочатку ще лежала із заплющеними очима, розпливаючись у відчуттях: тепло, м’яко, спокійно.

Під щокою — подушка. На плечі — легкий дотик.

А ще дихання, повільне і глибоке, зовсім поруч.

Артем.

Він лежав обличчям до неї, і в цьому було щось абсолютно нове — ніби не просто ніч минула, а щось змінилось глибоко, невидимо. Його рука лежала на її талії, пальці мимоволі злегка стиснуті. Він спав спокійно, без жодного напруження в рисах, і Катя вперше могла спостерігати за ним так — мовчки, не відводячи погляду.

Вона торкнулася його щоки пальцями — легенько, наче перевіряючи, що це все справді. Артем злегка ворухнувся, але не прокинувся.

Катя повільно вилізла з-під його руки і сіла на плед, підтягнувши коліна. На березі річки повітря було дуже свіже, а сонце тільки починало підніматися з-за дерев.

Вона відчувала себе... інакше. Не враженою. Не розгубленою. Навпаки — ніби нарешті щось стало на місце. Її тіло ще зберігало спогади про вчорашнє. Але в голові була тиша. Гарна тиша.

За хвилину вона знову лягла поруч, і цього разу Артем поворухнувся, і розплющив очі, мружачись від світла.

— Доброго ранку, — сказав він хриплувато. Голос у нього був ще сонний, і трохи низький.

— Доброго, — усміхнулася Катя.

Він глянув на неї — спочатку мовчки, довго, ніби вивчав кожну дрібницю. Потім повільно провів пальцями по її волоссю.

— Я думав, що це мені наснилось, — сказав він. — Але ні. Ти справжня.

— Я теж спочатку подумала, що це сон, — усміхнулася Катя. — Однак зараз я впевнена, що це реальність.

Вони лежали, не поспішаючи. Не було розмов про "що тепер" чи "як далі". Просто погляди, дотики і спільна тиша.

— Тобі зручно? — запитав він, торкаючись її руки.

— Дуже, — відповіла вона просто.

За мить він піднявся на лікоть і нахилився до її плеча — повільно, ніжно, поцілував шкіру під шиєю. Це не був поцілунок із наміром — радше вітання, як дотик серця. Катя знову прикрила очі і зітхнула.

— Хочеш ще поспати? — прошепотів Артем.

— Ні. Хочу полежати з тобою. Просто так.

— Я не проти. У мене якраз в планах — нічого не робити і бути з тобою.

Вони опустилися на плед і обійнялися. Усе в Артемові було спокійне, затишне, без натяку на метушню. Катя відчула, що саме це їй і було потрібно — не великі слова, не обіцянки. Просто присутність. Хтось, хто не тисне, а просто поруч.

Пізніше, коли сонце піднялося трохи вище, з тієї сторони де був табір друзів, почали доноситися голоси принесені вітром. Хтось вже щось смажив і дуже голосно реготав, а хтось ще бурмотів, прокидаючись.

Артем підвівся, натягнув футболку і простягнув їй руку.

— Снідати підемо?

— А в тебе є секретний рецепт ранкового какао? — піддражнила Катя.

— Для тебе придумаю. Прямо зараз.

Вони разом рушили назад — повільно, спокійно, з тим самим невловимим теплом, який починався ще вчора, а зараз розливався вже впевнено, без поспіху, без страху.

— Я серйозно, — сказав Артем, коли вони повернулися до табору, — в мене геніальний план какао. Секрет — у неправильно підігрітому молоці.

— Це як? — Катя підійшла ближче до вогнища, де вже диміла каструля з водою. Ілля, як завжди, першим встав і керував польовою кухнею, виглядаючи гордо, ніби щойно винайшов сніданок.

— Треба підігріти, але не до кипіння. А потім додати трошки кориці і краплю меду, — продовжив Артем, сівши поруч і потягнувшись.

— Або можна просто зробити чай, — сказав Ілля, кидаючи пакетики в термос. — Як нормальні люди.

— Ти просто не розумієш тонкощів, — відповів Артем з фальшивою поважністю. — Какао — це не напій. Це філософія ранку.

Катя сіла поруч, притулившись до Артема плечем. Її волосся ще пахло річковою водою та вчорашнім шампунем, а в русі була якась невимушена легкість — наче весь напружений вузол між ними розпався.

— До речі, — озвався Макс, виймаючи з рюкзака упаковку печива, — я помітив, що деякі люди зникали вночі.

— Усі зникали. Ніч же, — відмахнувся Ілля. — Всі спали.

— Або... не спали, — з лукавим поглядом додала Настя, жуючи яблуко.

Катя відчула, як Артем трохи напружився, наче боявся, що вона зараз відступить або пожартує над сказаним, але вона просто посміхнулась і сказала спокійно:

— Ми просто гуляли трохи довше. Річка була гарна.

Настя кивнула, ніби зрозуміла щось більше, ніж почула.

— Ну так, коли річка гарна — важко втриматись.

— І довгою виявилась ваша «прогулянка», — додав Макс. — Не кожен табір витримає таку романтику.

Артем зітхнув, але цього разу — з усмішкою. Раніше він би напружився від подібних жартів, але зараз просто дозволив собі посміхнутись — бо й справді, «романтика» була ще та.

Сніданок минув у звичному режимі: хтось натирав овочі, хтось робив бутерброди, а хтось просто сидів і ловив сонце обличчям. Катя з Артемом мовчки розділили чашку какао, яку Артем урочисто оголосив "експериментом у стилі імпресіонізму".

— Не дуже гаряче, не дуже солодке, — оцінила Катя.

— Але дуже какао, — сказав він.

Вони переглянулися і знову усміхнулись — щиро, по-домашньому.

Тепер поруч із ним не було відстані, яку вона звикла відчувати раніше — коли ніби завжди стояла за склом, боячись, що будь-який необережний рух усе зруйнує. Зараз навпаки — усе трималося без зусиль. Легко.

Після сніданку всі поступово почали розповзатися: хто чистити зуби, хто шукати шкарпетки, хто знову на річку. Артем поклав свою кофту на землю, розстелив і сів на неї, потягнувши Катю за руку ближче до себе. Вона сіла навпроти, схрестивши ноги.

— Що далі? — спитала вона.

— Хочеш чесно? — він усміхнувся.

— Ага.

— Я хочу, щоб ми були разом. Не як щось тимчасове чи незрозуміле. Просто... зустрічалися. По-справжньому.