Розділ 6. Частина 3

Катя повернулась із кухні з іншим кухлем — паруючим і пахучим, як маленьке свято. Цього разу — какао з корицею.

— Здається, я стаю залежною від гарячих напоїв, — пробурмотіла вона, вмощуючись поруч з Артемом на килимі біля каміна. Вони сиділи так близько, що її плед ледь не торкався його коліна. Але не торкався.

— Є значно гірші залежності, — озвався Артем, з притаманною йому веселою серйозністю. — Наприклад, залежність від людей, які приносять какао і пахнуть корицею.

Катя опустила голову, ховаючи усмішку в чашку.

— Ти сьогодні якийсь... несподівано спокійний, — мовила вона, краєм ока кидаючи погляд на нього.

Артем ледь нахилився до неї, дивлячись із тією ж невимушеною усмішкою, яка завжди викликала в неї або сміх, або бажання дати йому ліктем у бік — залежно від настрою. Цього разу було щось третє.

— А знаєш, це може бути небезпечно, — сказав він, ковзаючи поглядом по її обличчу. — Спочатку просто розмовляємо, і я починаю з'являтися в твоїх думках, навіть коли ти цього не хочеш. А потім — я поруч настільки, що вже складно зрозуміти, хто кого зваблює.

Катя повільно повернула до нього голову, її очі ніби трохи звузились — не від недовіри, а скоріше від гри. Вона підняла одну брову, і на губах з’явилась знайома усмішка.  

— А ти завжди такий самовпевнений? — мовила Катя, не кліпнувши. — Може, я просто чемно слухаю тебе, поки ти сам себе зваблюєш?

Артем розсміявся — щиро, з тією радісною легкістю, якої їй останнім часом не вистачало, але очей не відвів. Навпаки — здавалось, його погляд ставав дедалі уважнішим.

— О, то це була ти, така невинна, яка випадково наблизилась настільки, що мені вже важко дихати?

Вона обережно відпила какао, але погляд не відводила.

— Випадковості — не мій стиль, — сказала майже пошепки. —  Але все одно... ти наче трохи інакший.

Артем на мить замовк і перевів погляд на вогонь. Його очі раптом стали серйознішими, але не втратили блиску.

— А може, це просто той момент у книзі, де веселий герой починає трохи розкриватися? Знаєш, як у романах: «веселий хлопець із сарказмом, як щитом і таємницею, захованою глибоко всередині». Класика.

— Не любиш бути прозорим? — запитала Катя, вже уважно дивлячись на нього.

— Та я радше переливчастий, як бензин у калюжі, — підморгнув він. — Гарно блищу, але краще не торкатись руками. Хоча, я був би не проти, якби ти мене торкалась.

Катя посміхнулась, але щось в її очах стало глибшим.

— А як думаєш, з нас би вийшли хороші персонажі?

— Ух, цікаве запитання, — Артем зробив вигляд, що глибоко задумався. — Ну, ти точно — головна героїня. Незалежна, з саркастичними коментарями й какао в руках. А я... я той, кого всі спочатку не сприймають серйозно, а потім раптом хочуть фанатський мерч зі мною.

— У тебе завищена самооцінка, — посміхнулась Катя.

— У мене фанати в голові. Вони мене підтримують, — усміхнувся він, але тепер трохи інакше. М’якіше і тепліше.

Вогонь потріскував, розливав навколо затишок і тривожну тишу.

— Якщо чесно... — промовив Артем повільно. — Я іноді думаю, що ми вже герої якогось сюжету. Просто ніхто не помічає, що між нами щось відбувається. Бо ми це ховаємо — ніби спеціально.

Катя затамувала подих. І щоб не сказати щось надто правдиве, зробила ще один ковток какао.

— Уявляєш? — вів далі він тихо, ніби вигадував нову історію просто зараз. — Герой закоханий у дівчину, яка ще не знає, що давно стала частиною його сюжету. І поки що читає інший роман.

Вона не відвела погляду.

— А дівчина, можливо, помічає, — відповіла вона. — Просто боїться, що якщо визнає, це стане не книгою, а реальністю. А реальність — складніше.

— А я люблю складні квести, — Артем посунувся ближче, зовсім трохи, майже непомітно. — Тільки підкажи, з чого починати. Я ж головний герой, але без інструкцій буває складно.

Катя мовчала. У її очах був цілий роман. І жодної підказки.

— А може, це не ти головний герой, — нарешті прошепотіла вона. — А я.

Артем засміявся тихо, майже ніжно.

— Чесно? У такій історії я з радістю погоджуюсь бути другорядним. Але з правом на поцілунок у фіналі.

Катя не відповіла. Але усмішка з її губ більше не зникала.

***

Коли Артем пішов з Іллею до старого сараю за дровами, щоб підкинути їх у вогнище, Макс і Марта вийшли з будинку та сиділи поруч, тихо перемовляючись біля теплого світла. Катя ж залишилась на ганку, міцно закутавшись у ковдру, яка пахла димом і ніччю. Телефон лежав у неї в руці, але вона не гортала чати і не відповідала на повідомлення — її увага була зовсім в іншому.

Вона дивилася в сторону темряви, де майже не було видно фігури Артема, тільки чути — по голосу, темному силуету і по кроках. Вона ловила ці миті, ніби боялася, що вони можуть розтанути, як дим у холодному повітрі.

— Катю, ти що, серйозно закохана в нього? — Настя підійшла ближче, випромінюючи іронічну усмішку, але в її очах було тепло і турбота. — Бо я не сліпа. І не дурна.

Катя зітхнула і ненадовго опустила погляд, ніби намагаючись упорядкувати думки.

— Я не знаю, — зізналася вона тихо, голос трохи тремтів. — Мені просто... добре з ним. Але я трішки боюся… не знаю чого.

— Бо якщо щось піде не так — все зламається? — Настя поставила запитання спокійно, без докорів, ніби намагаючись зрозуміти. Вона добре знала Катю тому могла робити такі висновки не сумніваючись у своїй правоті.

— Ага, — коротко кивнула Катя, в її очах з’явився легкий сум.

Настя сіла поруч, підперши руку підборіддям, і дивилась на подругу з ніжною підтримкою.

— Ну, тоді це точно щось серйозне, — сказала вона, ніби вимовляючи вирок і водночас побажання. — Ви обоє виглядаєте так, ніби нарешті знайшли своє місце. Місце, де ви можете бути собою і не боятися.

Катя відчула, як у грудях щось розтануло, і на губах з’явилася невелика, але щира усмішка.