Розділ 6. Частина 2

Наступного вечора Катя вийшла з машини біля старого будинку на околиці міста. За кількома деревами вже миготіло світло від багаття, і було чутно глухий сміх та уривки пісень. Осіннє повітря було свіже й чисте, пахло димом і листям. Вона щільніше загорнулася в пальто і попрямувала у бік вогнища.

Попереду з-поміж дерев з’явився знайомий силует. Високий хлопець у темній куртці, з трохи нахиленою головою, ніби вдивлявся в людей біля вогню. Катя на мить зупинилася. Їй здалося, що це Артем, і від цієї думки пульс пришвидшився. Силует, постава — все виглядало знайомо. У грудях щось стиснулося і не хотіло розслаблятися. Катя всіма силами намагалася переконати себе, що це точно не Артем, і аргументів було достатньо. Спільних друзів вони, мабуть, не мали, тому в Артема не було причин бути тут.

Наступної секунди хлопець повернув голову і на мить їхні погляди зустрілися. Артем теж завмер. Це була вона — Катя. І хоча він зовсім не очікував побачити її тут, не сумнівався ні секунди.

Вони одночасно рушили ближче до вогнища, де вже сиділа їхня спільна компанія. Посмішки з’явилися мимоволі, як щось тепле й живе, що не потребувало пояснень.

— Катю, нарешті! — вигукнула Настя, махаючи з-за пледа, який передавала Марті.

— Сьогодні у планах провести чудовий вечір! — Голосно привітався Макс. — Сідайте біля вогнища, зараз буде весело!

Катя сіла навпроти Артема, узявши кухоль із гарячим чаєм, і почала щось жваво розповідати Насті. Її очі блищали, щоки горіли, вона розмахувала руками, змінювала інтонацію, і здавалося — виливала в кожне слово чисту енергію. Артем не чув і половини з того, що вона говорила, але не міг відвести погляду. Схоже Настя почала здогадуватися, що хлопець, який сидить поруч — той самий Артем про якого розповідала Катя. Подруга була дуже уважною і легко помітила короткі погляди, якими потайки обмінювалися Катя з Артемом.

Дівчата спілкувалися довго, найбільше говорила Марта, розповідаючи про свої нещодавні пригоди, та незручні ситуації, які виникли від незнання закордонного сленгу. Катя сміялася так щиро, що в Артема мимоволі смикнулося щось під грудьми.

— А що ти посміхаєшся, як дурник? — штовхнув його у плече Макс, який сидів поруч. — Закоханий, чи що?

— Та відвали, — сказав Артем, але посмішка не зникла з його обличчя.

Макс скривився, ковтнув чаю з термокружки.

— Між іншим, вона, здається, теж щось відчуває, — друг сказав тихо, нахиляючись до нього. — Але ви такі обережні, що я вже сам починаю нервуватись.

— Це… складно, — буркнув Артем.

— Ну, не вигадуй. Або ти з нею, або ні. Вирішіть уже щось. А то як у серіалі.

Цього вечора вся компанія зібралася на дачі в Іллі. Осінь, але ще не холодно. Усі в светрах і ковдрах, сиділи довкола вогнища, деякі з кухлями, деякі — з термосами. Хтось грав на гітарі — більше для фону, ніж заради уваги. Пахло яблуками, димом і вологим листям. Хтось приніс плед і розстелив просто на траві, бо лавок не вистачило.

— Артем, буде твоє слово! — гукнула Марта з протилежного боку багаття. — Граємо далі, чи ти здаєшся?

Вони грали у гру, схожу на "Правда або дія", але з фішкою: треба було розповісти історію — правдиву або вигадану. Інші мали вгадати.

Артем підвівся, і обвів поглядом усіх присутніх. Зловив погляд Каті — вона вже чекала. Його трохи морозило від цього погляду, бо вона слухала інакше. І дивилася інакше. Іноді йому здавалося, що вона бачить у ньому щось, чого він сам у собі не помічає.

— Добре. Слухайте. Це було у дев’ятому класі. Я закохався в дівчину з паралелі. Вона взагалі мене не помічала. Тож я вирішив підкинути їй любовного листа в рюкзак. Але випадково підкинув його в портфель її вчительки з англійської…

Сміх вибухнув ще до того, як Артем закінчив.

— Ну ти геній! — вигукнув Ілля. — Просто Ромео з поганим зором!

Катя схилилася вперед, посміхаючись:

— І що було далі?

— Вчителька прочитала листа на уроці. Голосом, знаєте, таким ніжним, — Артем зобразив тон, усі знову зареготали. — А потім дала мені завдання — перекласти кожне речення з листа англійською. З того часу я ненавиджу слово «love».

— Це… правда? — запитала Марта, примружившись.

Артем підняв брови:

— Звісно, ні.

Сміх ще трохи побурлив, але поволі почав згасати. Хтось пішов у дім по чай, хтось заглибився в телефон. Надворі посвітлішало від вогнища, і стало тихіше. Лише тріск дров та віддалені голоси.

Катя повільно підійшла ближче, і ковдра, що раніше ніжно огортала її плечі, сповзла вниз. Артем, не роздумуючи, накрив її своєю — теплішою і більшою. Вони сіли поруч на м’яку траву, так близько, що відчували дихання одне одного. Повітря наче наповнилося легкою електрикою, і кожен дотик — навіть найменший — здавався важливим.

— У тебе талант вигадувати, — прошепотіла вона.

Він усміхнувся, відчуваючи, як в грудях щось заграло — то був той знайомий і теплий стрибок серця.

— Іще б. Може, колись книжку напишу. «Нещасне кохання з вчителькою», — пожартував він, дивлячись у її очі.

Катя відповіла легкою посмішкою, яка змусила його на мить забути, де вони і що довкола. Одного погляду на її губи було достатньо, щоб зійти з розуму від бажання поцілувати її.

— Я серйозно, — сказала вона. — Ти вмієш тримати увагу. Я б читала.

Його серце знову зробило той дивний оберт, ніби короткий стрибок, і він намагався це приховати.

— А ти колись писала щось? — раптом запитав він, ледве стримуючи інтерес у голосі.

— У підлітковому віці — щоденник. — Катя посміхнулась з легким сумом у погляді. — Він зник, коли мій брат випадково залив його кавою. Можливо, це була доля.

Її слова звучали наче загадка, і він хотів розгадати її краще.

— А я хотів би його прочитати, — зізнався Артем, і його голос трохи затремтів, ніби він відкривав частину себе. — Щоб дізнатись тебе більше.

Катя подивилася на нього, і між ними завмерла мить, це було більше, ніж просто слова. У її очах грала легка зніяковілість, і здавалось, що весь світ на мить зупинився, залишивши їх сам на сам.