Розділ 5. Частина 2

— Ну що, пані ризикована стратегія, спробуємо скейт? — усміхнувся він, показуючи на дошку.

— Я на ньому жодного разу не стояла, — чесно зізналась Катя, обережно вдивляючись у чотири колеса, ніби вони вже планували її зрадити. — Це ж не ролики, він катається куди хоче. Сумніваюся, що у мене вийде.

— Тому я тут, — відповів Артем, подаючи їй руку. — Я обіцяю не давати тобі впасти. Хіба що для драматизму.

— О, це звучить надто романтично. Аж страшно, — пожартувала вона, але все ж таки взяла Артемову руку.

Він допоміг Каті встати на скейт, поставивши ноги в правильну позицію, обережно спрямовуючи корпус.

— Головне — тримати баланс. І не панікувати, якщо він почне котитися. Просто згинай коліна трохи. Ось так. І довірся мені, — його голос був спокійний, майже лагідний.

— Я люблю виклики, але мені не завадило б трішки твоєї впевненості, — буркнула вона й зробила першу, дуже обережну спробу проїхатися вперед.

Скейт одразу затанцював під нею, як нетверезий метелик. Катя зойкнула і нахилилась назад, намагаючись не втратити контроль, але дошка хитнулась — і вона майже впала, якби не Артемові руки, що блискавично схопили її за талію. Він втримав її, і притиснув до себе — трохи сильніше, ніж Катя очікувала.

— Тобі точно не підставляли скейт із автоматичним спотиканням? — Ніжним голосом прошепотів він на вухо, тримаючи її близько до себе.

— Ні, це мої внутрішні установки, — відповіла Катя з посмішкою, ловлячи Артемовий погляд.

Вони ще кілька секунд тримали зоровий контакт, доки це не стало надто довго.

— Може… ролики? — запропонувала Катя, коли її ноги знову торкнулися стабільної землі. — З ними я хоча б на «ви», а не «о боже».

— Здається, вони нас врятують, — погодився Артем і вже за кілька хвилин вони кружляли майданчиком, сміючись над своїми майже-падіннями й спробами маневрувати між іншими парами.

Катя злегка спотикалась на поворотах, іноді хапаючись за його руку, іноді тягнучи його за собою.

— Обережно, я можу тебе затягнути в безодню, — сміялась вона, коли майже впала на нього під час різкого розвороту.

— Я готовий впасти з тобою разом, — відповідав Артем, з усмішкою ковзаючи поруч.

Вечір сяяв вогниками гірлянд, крутилось колесо роликів, і їхні рухи ставали щоразу впевненішими, ніби світ дозволяв їм бути трохи безтурботними. Дотики вже не здавались випадковими.

— Ну що, може трохи перепочинемо? — Артем зупинився на межі майданчика, і глянув на Катю з м’якою усмішкою. — У мене є ідея — вона не включає коліс.

— Уже цікаво, — видихнула Катя, поправляючи волосся, що вибилося із зачіски. — Ходімо, поки я ще на ногах.

Вони вийшли з майданчика й попрямували до затишного ресторанчика просто неба, де м’яке світло лампочок-гірлянд падало на дерев’яні столи, а з динаміків лунала спокійна інструментальна музика. Повітря було насичене запахом свіжої випічки, сиру і розмарину.

— Тут завжди тихо. Принаймні, якщо вірити моїм знайомим, які вже бували тут, — прокоментував Артем, коли офіціант провів їх до столика із виглядом на нічне місто. — І чай тут наливають у таких гігантських горнятах, наче збираються вилікувати тебе від усіх бід одразу.

— Саме те, що потрібно після екстриму на скейті, — усміхнулась Катя, сідаючи на м’який стілець із теплим пледом. — Я трохи схожа на панду, яка вчиться ходити.

— Я б сказав — на панду, яка обережно закохується в горизонтальну поверхню.

Офіціант повільно прийшов до столика розклавши меню та запропонувавши кілька фірмових страв у честь нещодавнього відкриття їхнього закладу. Переглянувши всі види страв Катя з Артемом вирішили замовити піцу та два великі горнята м’ятного чаю. Це було саме те, що ідеально підходило до цього вечора. Коли офіціант пішов Катя з Артемом знову залишилися наодинці.

— Ти давно це місце знайшов? — Питає Катя, розглядаючи скляні панелі навколо, крізь які мерехтить вечірнє місто.

— Якось випадково натрапив, коли шукав щось цікаве для тебе. Навіть не очікував, що наші жарти про побачення на даху стануть настільки реальними.

Вона на мить відводить погляд, а посмішка стає ще ширшою.

— Я взагалі-то думав, що перше побачення буде просто кавою.

Катя піднімає брову.

— Ти і зараз міг обрати каву.

— Але мені здалося, що ти не з тих, хто погодиться на щось «просто».

— Можливо, я з тих, хто п’є каву лише після дощу, — відповідає вона, стиха сміючись.

— Доведеться чекати дощу, — м’яко кидає він, дивлячись на неї трохи довше, ніж зазвичай.

Їхні погляди перетнулися, і в ту мить ніби щось змінилося — навколо стало тихіше, а всередині набагато комфортніше, ніж коли небудь у житті.  

Перші краплі дощу впали так тихо, що могли здатися вигаданими, настільки дрібними вони були.

— Схоже, твоя кава от-от настане, — пожартував Артем, піднімаючи погляд у небо, де хмари вже не стримувалися.

— Я не замовляла її з ефектом мокрих шкарпеток, — усміхнулася Катя, відчуваючи, як ще одна крапля впала їй на щоку.

Навколо почали метушитися відвідувачі ресторанчика — хтось діставав парасольку із сумки, хтось натягував капюшон, а хтось біг до найближчого навісу. Дощ посилювався і ставав все більш нахабним. Великі краплі дзенькали об посуд, який офіціанти швидко збирали зі столиків. Вони робили це настільки миттєво, ніби з моменту відкриття вже отримали чималий досвід по такій швидкій реакції на погану погоду.

— Артеме, швидко, сюди! — Катя схопила його за руку і побігла крізь дощові сплески до найближчої споруди зі повністю скляними стінами.

Вони вбігли у бібліотеку, ще не зовсім вірячи, що це відбувається по-справжньому.

У приміщенні бібліотеки було безліч поличок, повністю забитих книгами, пахло сторінками і свіжістю. Після довгого ряду книжкових полиць було відведено місце для невеликого ресторанчика, у який поступово сходилися люди, ховаючись від зливи.

— Вітаю, ось і кава після дощу, — видихнула Катя, обираючи крісло біля скляної стіни. Звідти було видно, як вода збігає потоками по даху, наче хтось зверху вирішив змити весь шум вечора.