Розділ 5. Частина 1

Катя

Вона стояла перед дзеркалом довше, ніж планувала. Здавалося б, нічого особливого — просто зустріч. Але всередині бурлило хвилювання. Це передчуття було помітно навіть у тому, як Катя обирала сережки. Зрештою, одягнула вона ті, які зазвичай носила у важливі дні. Просканувавши у дзеркалі своє відображення дівчина відчула справжнє задоволення від того, як виглядала. Залишилося взутися, схопити сумочку і зачинити квартиру.

Ключі дзеленчали у руках коли Катя збігала вниз по сходах. Щойно вийшла з дому, одразу перевірила місце зустрічі, яке надіслав їй Артем. Він обрав дуже цікаву частину міста, там майже не було закладів, у які можна піти на побачення. Лише старі бібліотеки у яких майже немає книг, парк і кілька не дуже якісних ресторанів. Якщо Артем обере щось із цього для побачення, то вечір буде втрачений. Та зараз Каті залишалося лише йти до місця зустрічі із сумішшю очікування і хвилювання в душі.

Коли Катя нарешті підійшла до будівлі, Артем уже чекав. Спершу вона його не помітила — хлопець стояв трохи збоку, у звичній позі: руки в кишенях, спина до стіни, а погляд уперед. Але варто було їй ступити ближче, і з'явитися у полі зору — як він одразу вирівнявся, розпрямив плечі, і злегка всміхнувся.

— Привіт, — сказала Катя, ніби нічого особливого, але усмішка видала більше, ніж хотіла.

— Ти не злякалась? — його посмішка вже була ширша, майже самовпевнена, але в очах — щось інше. Наче й сам трохи не вірив, що вона таки прийшла.

— Висоти? — Вона скосила очі вгору, до даху, але їй нічого не було видно. — Ні. Але тебе — трохи.

— Я страшніший, ніж здаюсь, — Артем підморгнув.

Катя засміялася і в цей момент вся напруга зникла. Вони зайшли в будівлю, де в Артемові, схоже, знову прокинулася його звичка — тримати все під контролем. Він натиснув кнопку ліфта, відкрив двері, коли вони під’їхали, і жестом запросив її зайти першою.

— Ти все одно не скажеш, куди ми їдемо, так? — запитала вона, коли кабіна почала підійматись, позначаючи поверхи тихим «дзинь-дзинь».

— А що за цікавість така? — він нахилився трохи ближче. — Може, я просто заманюю тебе на дах, щоб... показати найкращий вид у місті?

— А може, щоб скинути звідти? — вона теж підступила на півкроку ближче, у тон його фразі.

— Теж варіант. Але тоді — навіщо було так довго обирати місце?

Їхній обмін словами був легким і грайливим. Але між рядками — відчутне тремтіння. Від хвилювання. Очікування. І, можливо, трохи від того, що обом подобалась ця нова, ще незвідана гра.

Ліфт зупинився і Артем глянув на Катю з усмішкою:

— Готова?

— Звичайно.

Дах відкрився перед ними несподівано м’яко — наче портал у зовсім іншу реальність. Щойно двері ліфта розчинилися, на них повіяло легким теплим вітром і ароматом кориці з гарячого глінтвейну десь поблизу. Просторий дах був прикрашений гірляндами, що світилися м’яким жовтим світлом, переливаючись між кущиками в горщиках, дерев’яними лавками та невисокими ліхтарями. Вони були тут ніби в окремому місті — над містом.

— Вау, — прошепотіла вона, не стримуючи усмішки.

— Ти ще нічого не бачила, — сказав він і повів її вперед.

Попереду відкривалося кілька зон, кожна з яких виглядала так, ніби вийшла з дитячих мрій, тільки дорослішала разом з ними. Праворуч — зона з настільними іграми. Дерев’яні столи, карткові набори, дженга, кольорові фішки, кубики, кілька дивакуватих ігор із назвами, які вона раніше не бачила. За столом вже сиділи якісь люди, і хтось голосно сміявся — не зловісно, а щиро, наче з дитинства. Все виглядало безтурботно й живо.

— Хочеш програти мені в щось? — кинув Артем, і брова у нього ледь піднялась.

— Якщо вмієш програвати з гідністю — викликаю тебе на дженгу, — усміхнулась Катя і провела пальцем по краю столу, повз дерев’яні бруски.

Ліворуч був майданчик із рівним покриттям, де “діти в душі — дорослі в реальності” — катались на роликах і скейтах. Невеличкий прокат, шоломи, захисні наколінники — усе виглядало ніби ретельно продумано, але не занадто серйозно.

— Каталась коли-небудь? — запитав Артем, ніби ненароком.

— Якось раз. Зламала собі... ні, не ногу — самооцінку.

Він розсміявся. Щиро.

— Ну, тоді саме час повернути її назад.

Вони пройшли трохи далі, і перед ними відкрився лаунж-ресторанчик. Столики були розміщені так, ніби кожен мав свій простір — пледи, подушки, м’яке освітлення і жодної метушні. Бармен у в’язаному светрі жонглював за стійкою, хтось сидів на м’якому кріслі з келихом гарячого шоколаду й книжкою.

— Якщо сильно втомимось — прийдемо сюди. Тут можна не тільки їсти, а й просто... мовчати.

— А якщо я люблю говорити? — запитала вона, знову посміхаючись.

— Тоді доведеться слухати.

І врешті — ближче до краю даху, за рідким рядом декоративних дерев, стояла скляна бібліотека. Прямокутна споруда з прозорими “стінами-вікнами” та м’яким світлом усередині, схожа на ілюстрацію з якогось майбутнього, де люди читають, спостерігаючи за нічним містом. Усередині було затишно, сухо, і книги були на полицях, ніби чекали на того, хто готовий почитати не з обов’язку, а із задоволення.

— Це справді існує? — запитала вона, затамувавши подих.

— Я теж іноді не вірю. Але краще вірити, ніж не встигнути.

Хмари густішали над головами, але дощу все ще не було. Навпаки, у цій атмосфері був особливий спокій — такий, коли щось ще попереду, але вже добре зараз. Він простягнув їй руку:

— Ну що, з чого почнемо?

Вона прийняла його руку ніжно торкнувшись пальцями.

— З того, щоб ти програв мені в дженгу.

Вони сіли навпроти одне одного за дерев’яний стіл у зоні настільних ігор. Довкола сміх, клацання фішок, шелест карт — усе зливалося у фонову музику вечора. Перед ними — башта з дерев’яних брусків, дженга, така проста і геніальна водночас.

— Готова програти з гідністю? — запитав він, спокійно витягуючи перший брусок і акуратно кладучи його нагору.