Розділ 4

Артем

Він прочитав її повідомлення вже двічі, потім втретє.

«Залишаюсь, тільки якщо ти справді збираєшся на дах. Інакше — я піду туди, де дощу не буде».

Вона таки грає в ту саму гру. І робить це добре.  

Його губи повільно розтягнулись у посмішці, а пальці вже ковзнули по екрану, щоб набрати відповідь — але він зупинився. Ні. Цього разу не треба так швидко відповідати, потрібно трохи подумати. Замість того Артем підвівся, закрив ноутбук, закинув куртку на плече і вийшов із коворкінгу.  

На вулиці ще був вечірній серпанок. Мокрий асфальт блищав у вуличному світлі. В кишені — телефон із повідомленням від дівчини, яка поки що залишається таємницею. Він ішов повільно, без парасолі, і, здавалося, навіть не помічав дрібних крапель, які летіли з неба. У голові крутилися сценарії. Запросити її туди, де вона ще не бувала? Чи, може, зробити щось простіше? Кіно? Та ні. Це банально. А дах... хм... вона справді не втече?

Телефон знову в руці, і пальці швидко друкують нове повідомлення:

«Я не тільки збираюсь. Я вже шукаю ідеальний дах. З видом і без колючого дроту. Дай мені трохи часу — і ми точно не промокнемо марно.»

Артем кинув короткий погляд на написаний текст і надіслав. Без редагувань. Без зайвих думок. Цього разу він навіть не чекає на відповідь. Просто йде далі, гріючи руки в кишені та дозволяє собі відчути — не просто інтерес, а це тонке, тихе передчуття пригоди. Це не просто дівчина з кав’ярні. Вона — як та сама злива, під яку потрапляєш навмисно. Без парасолі.

Він довго переглядав карту міста, гортав незрозумілі сайти, перечитував відгуки. Хотів чогось… небанального. Чогось, що буде схожим на неї — трохи несподіваного, трохи дивного, і такого, що залишає післясмак.  

Просидівши за пошуками весь вечір Артем нарешті натрапив на цікаве місце. Це був ігровий простір на даху старої будівлі. Цей дах переобладнаний у щось зовсім нове — він відразу зрозумів, що знайшов саме те, що потрібно.  

Пальці зависли над клавіатурою. Як це написати? Як не виглядати занадто нетерплячим? Зрештою, він просто написав:

«Я знайшов чудове місце для побачення. Четвер, 19:00. Якщо не злякаєшся висоти — зустрінемось».

Натиснув «Надіслати» і, як зазвичай, пожалкував. Бо раптом це занадто… просто? Занадто нахабно? Чи, можливо, взагалі — занадто схоже на побачення? Але ж це і є побачення!

Повідомлення залишалось непрочитаним кілька годин. Потім — вона прочитала, але нічого не написала. Іще годину. Іще дві. Вже була майже ніч, а він усе збирав себе до ладу: вона не мусить відповідати одразу. В неї своє життя: робота, справи, коти. Мабуть, коти…

Аж ось, рівно о 23:04, у телефоні з’явилося коротке повідомлення:

«Висоти не боюся. Але ти краще не спізнюйся».

Він усміхнувся. Перечитав кілька разів. І з тією посмішкою, яку майже не міг втримати, нарешті вимкнув світло. Четвер вже був не за горами.