Розділ 2

Артем

Дощ лив навіть сильніше, ніж раніше. Вітер бився об під’їзди і перевертав парасолі перехожим, але Артем ішов без нічого, притискаючи пальто до себе, ніби збирав тепло, що лишилося в тканині. Телефон, усе ще теплий після розмови, мовчав у кишені. Артем ішов швидко, але в голові всі думки були про Катю. Не робоча зустріч, не шеф, не плани на презентацію, а її погляд — трохи зверхній, трохи веселий, трохи занадто чесний.  

На зустріч він запізнювався. Його викликали раптово — зміни в проєкті, тож потрібні нові макети до ранку. Та думки знову повертались до неї.

Математик. У кафе з книгою. Погляд, як у людини, що все давно прорахувала. Але чомусь лишилась, і чомусь усміхнулась, хоч і не одразу. Він зупинився біля світлофора. Черговий автобус проїхав повз, обливши хвилею тротуар і кількох пішоходів.

"Куди б її запросити?"

Кіно — банально.

Бар — занадто очевидно.

Прогулянка містом — якщо не буде дощу…

Артем посміхнувся. Вона б точно відповіла щось на кшталт: «Ти серйозно? У цей сезон?»

— Хм. Можливо… музей? — Він сам ледве стримав сміх від цієї думки.

— Це було б настільки абсурдно, що, можливо, саме тому сподобається. Але я повинен вигадати щось краще.

Світло перемкнулося, і він пішов. У голові залишилася її усмішка. Він ще не знав, чи вона залишила номер. Але сподівався. І це не було схоже на нього. Він не був тим, хто сподівається.  

Дощ забивав у комір, у вуха, у думки. Він ішов швидко, не зупиняючись, але в голові було не те, що мав зараз обдумувати. Не макет, не дедлайн, не зламана візуальна логіка в новому інтерфейсі. А серветка.

Серветка, на якій вона могла написати номер, або ні.  

Він різко зупинився під козирком старої зачиненої бібліотеки. Витягнув пальто з-під руки, і почав шукати кишеню — пальці ковзали по мокрій тканині, поки він не намацав тонку, зім’яту поверхню. Серветка.

Розгорнув її прямо на вулиці, під дощем. Вона трохи розплилася по краях, чорнило в кількох місцях розмазалося, але…

067…

Він посміхнувся. "Ти все-таки це зробила, Катю".

І — що найдивніше — він відчув полегшення. Абсурдне, необґрунтоване. Наче щось мало скластися саме так.

Серветку він обережно заховав у внутрішню кишеню, ніби це був квиток на щось важливе. Згадавши, що насправді він спішить на роботу Артем поглянув на годинник.

8:52.

Чорт, запізнююсь.

Він добіг до входу в офіс — стара будівля з сучасною начинкою. Табличка: "UX + H". Їхній стартап починався як звичайна дизайн-студія. Тепер — команда з двох десятків, троє співзасновників, дві країни, один інвестор і дуже напружений ранок.

— Артем! — вигукнула Міла з рецепції. — Шеф чекає в кабінеті. Ти промок!

— Та я завжди трохи драматичний, — відповів з усмішкою.

Він кинув пальто на стілець і увійшов до конференц залу.

— Запізнився, — буркнув один із партнерів. — Маємо оновлений фідбек від клієнта.

Міняється весь флоу користувача.

— Ідеально, — сказав Артем, вмикаючи ноут. — Я саме сьогодні в настрої руйнувати й перебудовувати. Почнемо з головного: хтось нарешті визнає, що їхня логіка — дірява.

Робота накрила його хвилею, як завжди. Але всередині щось лишалось іншим. Злегка неуважним. Трохи… схвильованим.

Наче все щойно почалось.

***

Офіс стих. Хтось ще допивав каву на кухні, дехто писав останні листи. Артем сидів у себе за столом, дивився на екран, де зависла розкладка мобільного застосунку. Але очі ковзали не по макету. А по цифрах. Цифрах, які він уже п’ять разів набрав у чернетках, і стільки ж разів видалив.

"Привіт. Сподіваюся, ти не шкодуєш, що залишила мені номер".

Ні, забагато.

"Привіт. Це Артем із кав’ярні".

А може взагалі нічого не писати?

Він провів рукою по обличчю. Що за абсурд! Його зазвичай боялися інтерв’юери, замовники погоджувалися на ризикові UX-рішення, інвестори дослухались до нього, коли він говорив. А зараз — сидить, як дурень, і боїться відправити повідомлення.

На годиннику — 19:47.

Усе. Пиши. Гірше, ніж "прочитано й тиша", не буде. Він відкрив месенджер, ще раз переглянув цифри і набрав текст:

«Привіт. Сподіваюсь, ти любиш прогулянки. Бо я маю одну ідею...»

Відправив.

Закрив телефон.

Поклав на стіл.

Подивився на нього знову через 15 хвилин — нуль реакції.

Звісно, вона могла бути зайнята. Або спеціально не відповідає. Або… передумала. Він зітхнув, підвівся і, поки одягав пальто, рушив до виходу.

Дощ уже закінчився, але повітря було вологим і важким. Він ішов повільно, і чомусь зовсім не хотів вмикати музику у навушниках. На переході Артем знову глянув на екран. Усе ще "Відправлено". Без "Прочитано".

Може, й справді — це було разове. Мить.

І нічого більше.

І все ж…

Номер був.

Це ж не могло бути просто так?