Розділ 1

Дощ почався раптово — не ніжно, не поступово, а ніби хтось зверху втратив терпіння і просто перекинув відро води. Катя встигла зробити п’ять кроків з метро, перш ніж промокла наскрізь. Сумка билася об стегна, капюшон злетів, і волосся прилипло до щік. Прекрасно. Катя розлючено крокувала тротуаром, нервово стискаючи долоні, а кожна калюжа, в яку вона вступала, лише посилювала її гнів.

Кав’ярня з’явилася у полі зору дуже несподівано, і рішення проблеми із дощем було прийнято моментально. Катя втиснулася всередину, ледь не врізавшись у рекламний штендер із написом «Тут найкращий капучино міста» — підозріло знайомо, бо в кожній другій кав’ярні так пишуть. Але зараз їй було всеодно.

— Ви ж бачили, що я стою в черзі? — буркнула дівчина перед нею.

— А я промокла до нитки, — відповіла Катя без тіні вибачення.

Вона замовила флет-вайт і вже роззиралася, куди сісти, коли почула:

— Тут вільно. Якщо ти, звісно, не проти сидіти навпроти незнайомця, який, до речі, виглядає краще, ніж твій настрій.

Катя підняла очі. Неподалік від неї сидів хлопець у чорному пальто, з вологим, темним волоссям і насмішкуватим поглядом. Він дивився на дівчину так, ніби щойно придумав, як зіпсувати їй вечір — або зробити кращим. Щось середнє.

— Я не проти. Особливо, якщо ти не говоритимеш зі мною про те, як «дощ очищає душу».

— А ти вже збиралася сказати, що не віриш у романтику?

— Я вірю в теплу каву, сухі кросівки і мовчазних незнайомців. Усе інше — на потім.

— Уточни: мовчазних і симпатичних незнайомців, — підморгнув він.

Катя сіла навпроти, скинула пальто, та перевела погляд у вікно. З нього відкривався вид на зливу, яка била по місту, ніби хотіла помститися за щось.

— Що ти читаєш? — кивнув хлопець на її книжку.

— Теорію ймовірностей. Можеш не питати, ні, це не детектив.

— Я й не збирався. Хоча вже цікаво, наскільки ймовірно, що ти повернешся сюди завтра.

Катя ковтнула каву й подивилася на нього поверх чашки.

— А ти завжди такий зухвалий, чи то просто дощ впливає?

— Я завжди. Але під дощем я ще й чарівний.

Вона хмикнула. Мабуть, вперше за день відчувши себе спокійно і розслаблено.

— У тебе щось на обличчі, — сказала Катя, стиха всміхаючись.

Він підняв брову й ковтнув кави.

— Сподіваюсь, не розчарування.

— Ні. Піна від кави. На носі. Секунд п’ять уже.

Він швидко провів пальцем по обличчю, і кілька разів моргнув.

— Це ти так до всіх підходиш? З критикою?

— Тільки до тих, хто мовчки витріщається.

— Гм. Справедливо.

Незнайомець зняв пальто, під яким була одягнена сіра водолазка, що вдало підкреслювала плечі. Катя помітила, як у його вологе волосся злегка збилося в безлад. Але це не виглядало неохайно, а… по-своєму привабливо. Очі — світлі, з тих, які на довго залишаються в пам’яті.

— Артем, — сказав він, простягаючи руку. — У мене була інша стратегія знайомства, але, здається, ми вже перейшли до плану «сарказм і зоровий контакт».

— Катя. Я — математик, тож попереджаю, у тебе є шанс, якщо ти логічний.

— Якщо б ти дійсно хотіла логіки, не замовляла б каву під зливою, а проста взяла б парасолю, коли виходила з дому.

Дівчина пирснула зі сміху. У Артемові було щось знайоме, що збивало з ритму. Ніби ти ще нічого не встиг сказати, а він уже розуміє, як саме ти реагуватимеш.

— А ти завжди робиш ставку на перше враження? — Запитала Катя відпивши трішки свого напою.

— Тільки коли воно варте цього.

Артем сів ближче, підпер рукою підборіддя, і глянув на неї прямим поглядом.

— Тебе щось засмутило?

Катя здивувалася — ця зміна тону була майже непомітною, але дуже точною.

— Просто, цей дощ почався дуже невчасно. І сьогодні точно не мій день.

— Дощ — мій улюблений жанр. — Його теплий голос просочувався під шкіру.

— Це не жанр.

— А дарма.

Вона усміхнулася. Не могла втриматись. Цей хлопець — дивна суміш іронії та якоїсь спокійної впевненості. Не нав’язливої. Просто… він поводився так, ніби йому дійсно цікаво.

— Ти завжди підходиш до незнайомих дівчат у кав’ярнях?

— Тільки коли вони виглядають так, ніби можуть обчислити траєкторію мого провалу.

Катя заінтриговано підняла брову.

— А чому ти вирішив, що провал — це взагалі можливий варіант?

— Тому що ти ще не дала мені свій номер. — Легко відповів Артем, опустивши погляд у свою чашку.

— Тому що ти ще не попросив.

Він простягнув їй серветку і ручку — звідкись витяг з кишені.

— Ідеально. Запиши. Або придумай, як мені його вгадати. Я, між іншим, люблю задачі.

— А я — розбивати самовпевненість.

— Тоді ми створені одне для одного.

Катя посміхнулася. Можливо, це було трохи занадто. Але з ним — хотілося так. Раптом, звідкись із сумки, в нього зазвучав дзвінок. Хлопець дістав телефон, глянув на екран, і ледь помітно скривився.

— Я на хвилину, добре?

— Якщо втечеш — обіцяй хоча б допити свою каву, доки вона ще не охолола.

— Обіцяю, і залишу пальто на стільці як заставу.

Катя провела його поглядом. Тепер, коли він пішов, на душі стало дивно порожньо. Його чорне пальто, ще вологе з дощу, самотньо лежало на спинці стільця. І Катя зловила себе на думці, що чекає, коли хлопець повернеться.

А ще в неї залишилося дві серветки.

Одна пуста, спеціально приготована, щоб вона написала на ній свій номер. І одна — з його рівним почерком: «Ти — несподівана. І це прекрасно».

Катя сиділа кілька хвилин, смакуючи каву і дивилася на серветку, ніби та була вибором між стабільністю і ризиком. Між тим, щоб забути цього хлопця, як незнайомця в дощ — і тим, щоб впустити когось у реальність.

Він був дивний. Але не в поганому сенсі. У ньому було щось таке… живе. Таке, що пробуджує. Інакше чому вона досі сидить тут, а не тікає від ніяковості?